Володимир Леонідович Кашин - ...I жодної версiї!

Коваль вимовив це теж спокiйно, мовби йшлося про якусь просту, навiть технiчну справу. Вiн розумiв, що не можна однозначно вiдповiсти на його запитання про причини, якi штовхнули на злочин, їх було багато, усвiдомлених i неусвiдомлених. Але серед них була головна, яка й стала вирiшальною у обставинах, що склалися. Це була заздрiсть. Патологiчна заздрiсть не тiльки до Журавля, заздрiсть, яка живе у душi постiйно i наповнює усю iстоту, заздрiсть до всiх: до спiвробiтницi, яка купила нове плаття i дiстала французьку помаду, до знайомої, що вдало вийшла замiж, до сусiдiв, що придбали машину, навiть до випадкової перехожої за те, що в неї красива, гiнка постать… Заздрiсть змалечку до всiх, всiх, всiх, хто не жив на Мишоловцi, не терпiв вiд почуття неповноцiнностi, до всiх i у всьому, хто, на її погляд, пробився на верхи суспiльства…

Коваль не знав, звiдки росте в людинi це немилосердне, мерзенне почуття. Що живить його? А у Варвари Павленко родовiд його, можливо, й справдi йшов вiд Мишоловки з її старою прибазарною мораллю, за багато рокiв не витруєною новим життям.

Заздрiсть роз'їдала її душу, як i Вячеслава, i вони жили в нiй, як у отруйному туманi. Успiхи, легка, як їм здавалося, доля Журавля, постiйно була на їхнiх очах, постiйно дратувала i створювала дискомфорт у їхньому щоденному життi… Потрiбний був тiльки поштовх, щоб усе вибухнуло…

— Я не розумiю вас! — уже сердито промовила Варвара Олексiївна. — Який газ? Причому тут я?

Дмитро Iванович сумно подивився на жiнку, яка сидiла перед ним. Вiн розумiв, що пробитися до її душi, викликати на вiдвертiсть буде нелегко. Але вiн також знав, що повинен це зробити.

— Маю на увазi убивство Журавля. Так, так, саме убивство, — твердо промовив, немов йшлося про факт уже доведений. — Нi, не ваш чоловiк, який був п'яний i не помiтив вiдкритого краника, винен у цьому. Це ви побачили плиту, чайник на нiй, вiдкритий, без вогню, пальник i вiдчули запах газу. I тодi швиденько забрали чоловiка з квартири, знаючи, що Журавель бiльше не прокинеться. Ви самi про це зiзналися чоловiковi, коли вже, мабуть, пiзно було щось вдiяти. Ваш злочин особливо аморальний i тяжкий, пiдлий тому, що ви були певнi своєї безкарностi.

Жiнка була приголомшена. Вона так i завмерла на стiльцi, не зводячи з полковника погляду. Вiн побачив, як небавом почало розкриватися чорне тиховоддя її безбарвних очей, як занутрувало, закипiло воно i немов обпiкся його шаленим вогнем. Яка ж жага пломенiла в душi цiєї жiнки, яка сила злої волi схована в нiй!

— А ви ж iще могли врятувати людину, як тiльки вiдчули запах газу, — з жалем додав полковник. — Ви не тiльки Журавля згубили, а й свого чоловiка, i себе…

Павленко затулила рукою очi. Перед нею з гуркотом падали стiни химерних палацiв, розбивалися на коричневий порох високi башти, i вона знову, як колись дiвчиськом, копалася у цьому придорожному поросi на своїй занедбанiй Мишоловцi серед старих, облуплених i похилених хатинок з їхнiми тарганами, блощицями i рiзним мотлохом.

Вона добре пам'ятала ту мить, коли почула запах газу i побачила вiдкритий пальник плити. Вона тодi вiдразу усе зрозумiла. Але не вiдразу наважилася. У серцi її кипiла образа за свого Славка, який, обiйнявши її за стан, скаржився на долю, на Журавля i плакав п'яними слiзьми, кипiв гнiв на кривдника, що обiкрав чоловiка i зараз безтурботно хропе на тахтi. А Вячеслав i далi бурмотiв, що не може принести їй щастя тiльки тому, що його завжди зневажають i грабують…

Вона добре пам'ятала цю мить… Немов щось штовхнуло її у серце, воно забилося усе частiше й частiше, i обида стала гiркою, як полинь. Досить було не вiдчути запах, не помiтити маленький чорненький краник на плитi, не помiтити, що його повернено праворуч, а не влiво… Тiльки й усього… Та й взагалi, як його помiтити, цей маленький пластмасовий i теж чорний краник на чорному тлi панелi?!

Серце її мало не розривалося у грудях вiд тяжких ударiв, кров стугонiла у скронях, серце пiдкотилося до горла, в очах потемнiло, i вона справдi нiчого не бачила… Так, не бачила!! Вона схопила чоловiка за руку i майже наослiп потягла до дверей… Так, так! Вона нiчого не бачила! I нiчого не було… Сон, туман, мiраж — i все…

Варвара Олексiївна забрала руку вiд очей i глянула на Коваля. Вiн теж якусь мить iще був нереальний, розпливчастий, химерний.

Вона похитнулася на стiльцi, прибираючи сталої рiвноваги, i сказала:

— Я? Чому я? Звiдки ви це взяли?

— У такому разi я нагадаю, як все було.

I Коваль, неквапно, методично, немов цвях за цвяхом заганяв у споруджувану ним будову обвинувачення, почав нагадувати подiї тiєї ночi. Павленко слухала його, вiдвiвши погляд, i з кожною новою деталлю, з кожним новим фактом усе нижче опускала голову.

Дмитро Iванович дiйшов до епiзоду, коли вночi, зiзнавшись чоловiковi, Варвара Олексiївна заспокоювала його, а потiм, сидячи на пiдлозi, сама розридалася.

— Чому ви плакали тодi? — спитав полковник i сам вiдповiв: — Ви оплакували Журавля i саму себе.

Павленко, яка щойно, здавалося, була розчавлена незаперечними фактами, раптом випросталася i, кинувши на Коваля важкий погляд, сказала:

— Тепер усе ясно. Ви посадили мого чоловiка i вибили з нього зiзнання. I вiн плiв вам те, що ви хотiли…

Бiдолашний Славко! Тримаєте його у в'язницi, а всiм морочите голову, нiби вiн втiк!

— Нi, — сказав Коваль. — Не посадили, не вибивали, не морочимо голову. Ваш чоловiк загинув у Якутiї, замерз… Ось його останнiй лист. — Полковник витяг iз шухляди м'ятi, бруднi аркушики i один з них подав Павленко.

Варвара Олексiївна недовiрливо взяла його до рук, але, упiзнавши почерк чоловiка, жадiбно пробiгла очима декiлька рядкiв. Потiм гидливо вiдклала папiрець убiк.

— Ну то й що? Барвiнок? Може, й так… — Вона помовчала. — Але ця маячня iще не доказ. Це писала хвора людина, яка покалiчила життя i собi, i менi. — Павленко промовляла уже не з викликом, а якось пригнiчено, нiби скривджено. — Усе життя з ним я тягла його на своїх плечах. Примусила пiти в аспiрантуру, весь час штовхала його, штовхала, штовхала… Усе за нього пробивала… Усе на себе звикла брати. Увесь його клопiт, увесь його бiль… I от… Хiба ви знаєте що-небудь про моє життя?!

Варвара Олексiївна не могла заспокоїтися. Вона ще раз потяглася за листом, але полковник уже забрав його у шухляду.

— Усе там неправда, — гидливо кинула Варвара Олексiївна. — Так, неправда, — повторила