Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

class="p1">Не дивно, що вже 1964-го Іван Драч попереджує львів'ян про можливість арештів[417]. Проте тоді обійшлось, однак з утвердженням нової влади в Кремлі Україною — найімовірніше, за вказівкою кремлівського ідеолога Міхаіла Суслова — прокотилася хвиля арештів.

Безпосереднім провідником лінії Суслова в Україні був секретар Львівського обкому В. Маланчук. Відтак не дивно, що найбільше заарештованих було саме в Західній Україні. У Львові, зокрема, заарештували братів Горинів, І. Геля, М. Осадчого, М. Косіва, С. Батуріна, Г. Садовську, М. Зваричевську, М. Масютка, Я. Менкуш; у Тернополі — І. Герету та М. Чубатого; у Луцьку — В. Мороза та Д. Іващенка, ув Івано-Франківську — М. Озерного, В. Іванишина та П. Заливаху. У центральних реґіонах арешти були менш масштабними, і, за винятком І. Світличного[418] в Києві та С. Караванського в Одесі, оминули найвідоміших шістдесятників. Цілком імовірно, що Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест був проти арештів, бо вважав, що це посилить вплив Маланчука в усій Україні. Проте й він не міг опиратися арештам тих, чиї зв'язки з західними «радикалами» здавалися слідчим очевидними.

Виразною була неузгодженість дій і навіть певна розгубленість влади. В «Літературній Україні» навіть вийшла стаття вже заарештованого М. Масютка, і далі тривала дискусія довкола надрукованої раніше рецензії М. Косіва, у жовтневому числі журналу «Мистецтво» була надрукована репродукція картини заарештованого Панаса Заливахи, а мовознавці з АН УРСР на семінарі для працівників преси весною 1966-го згадували статті М. Озерного та С. Караванського.

Коли звістки про арешти докотилися до Києва, в них навіть не всі повірили. Але після дзвінків до Львова сумнівів уже не лишалося.

Ті, хто знаходився в Києві, думали, як бодай повідомити громадськість про арешти.

Оптимальним здавався вихід, запропонований Іваном Дзюбою. 4 вересня, тобто кількома днями по арештах, у кінотеатрі «Україна» мав відбутися громадський перегляд фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Іван та Марта[419] близько товаришували з Сергієм Параджановим, а тому Дзюба запропонував Чорноволу, скориставшись присутністю великої кількости людей, оголосити перед переглядом фільму про арешти українських інтеліґентів.

— Сподіваюся, що Сергій не заперечуватиме, — переконував він.

Пізніше С. Параджанов навіть радів, що завдяки цій акції його фільм, який хоча й виграв кілька престижних західних премій, але в Україні на великий екран так і не вийшов, мав додатковий резонанс.

Побоюючись, аби про їхній задум не дізналися представники КДБ, Іван Дзюба вирішив не посвячувати в це нікого, навіть Параджанова.

Коли Василь Стус ішов до кінотеатру дивитися фільм, у нього ще були сумніви: заарештували Івана чи ні. Телефон Світличних мовчав; як пізніше з'ясувалося, від 31 серпня до 2 вересня у квартирі Леоніди Світличної тривали безперервні обшуки[420], а Леонід Селезненко «тоді трошки збрехав, сказав з надією, що нібито ні»[421].

Лише під кінотеатром «Україна» Василь довідався, що Івана заарештовано. І хоча жодних подробиць ніхто не знав, виглядало, що Світличний таки їсть «казенні» харчі.

Настрою дивитися «Тіні забутих предків» не було, телефон Світличних і далі мовчав, але Василь вирішив зайти до зали.

Відшукавши своє місце, гепнувся в крісло, намагаючись за всяку ціну навести лад у думках: що робити? як допомогти Івану? чи варто якось протестувати? та й чи допоможуть Іванові його протести? але ж хіба можна мовчати, коли новознайденого товариша, який непомітно став найближчим другом, несправедливо — безперечно, несправедливо — кинуто до в'язниці?

Що буде тепер з тим колом, що згуртувалося навколо Івана, де так приємно було зустріти давно не баченого письменника? Як допомогти Льолі? Як взагалі жити без дому Світличних, де тебе завжди привітно приймали доброзичливі господарі?

Стус пригадав, як, ніяковіючи, колись уперше піднявся на той п'ятий поверх на Уманській, де мешкало подружжя. Як переступив поріг, не знаючи, куди приткнути шапку, яка чомусь виявилася майже смішною в його руках, як ледь не розбив у малесенькому коридорчику якусь керамічну цяцьку й так сприкрився від цього, що мав намір одразу ж піти геть, але, піднявши очі, побачив таку людську приязнь «вусатого господаря» і господині Льолі, що за кілька хвилин уже й не згадував, через скільки вагань довелося пройти, поки перед ним не відчинилися двері квартири Світличних.

Таким болем відгукнулася у Василевій душі ця згадка, таким відчаєм війнуло, так боляче стало від цієї несправедливости, що все єство Василя почало вимагати дії. Несамохіть він почав підніматися зі свого місця й похопився аж тоді, коли побачив, що на сцені Сергій Параджанов і Юрко Якутович[422] надають слово Івану Дзюбі.

— Господи, — мучився Василь, — як можна говорити про мистецтво, коли вчора по всій країні прокотилася хвиля арештів?

Дзюба почав дякувати художниці костюмів Байковій, яку чомусь обійшли увагою організатори. Вручив їй букет квітів. Після цього повів мову про те, що в той час, як культурна громадськість України вітає світове визнання фільму «Тіні забутих предків», зовсім поруч, майже за стінами цього залу, тривають арешти. Заарештовано Івана Світличного, Богдана та Михайла Горинів…[423]

Далі говорити Дзюбі вже ніхто не давав. Першим на нього кинувся директор кінотеатру, почав кричати, виштовхувати зі сцени. Заревла сирена.

«І в цей час, — згадує Іван Дзюба, який тоді все ще стояв на сцені, — піднявся Василь. Я абсолютно стопроцентно запевняю, що це чисто спонтанний був його рух. Це не було заплановано, ніхто про це не говорив… ніхто тоді навіть не думав, що Василь це зробить, і ніхто до нього не звертався… Просто така була атмосфера, суміш і трагізму, і гіркоти, і оцеї брутальности, коли глушать сиренами і хапають за руки. І Василь піднявся[424], ним щось таке заговорило. І він крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте, чи прошу встати. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше, потім більше. Але не всі. Десь так половина піднялася залу, а половина сиділа»[425].

Із зали це виглядало інакше:

«Встало, — на думку Романа Корогодського, — найбільше три-чотири десятки. Думаю, що навіть і чотирьох не було… але я хочу розповісти про Стуса, який він був. Він був страшний. В нього був такий стрес, він був блідий і весь такий, ніби його судоми зводили. Я запам'ятав, як він кричав, що це ваша байдужість призведе до того, що буде те, що вже було, — тридцять сьомий рік»[426].

Увесь фільм він просидів, немов на голках: вони, ці людці, не встали, його народ — боїться, його країна — боїться, його держава — боїться, вони — один суцільний-суцільний-суцільний страх, посилений тисячами переляканих очиць, марою вкриває собою всю країну. Бридко, як бридко.

І як пізніше пекло, що Павло Тичина, Павло Григорович, ранні вірші якого так високо