Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

Так і жили. Час від часу Валя приходила до гуртожитку, технічно-природниче товариство якого того року поповнилося філологічним новоприбульцем — Юрком Покальчуком[406].

Перше знайомство вразило. Випускник Лєнінґрадского інституту східних мов щедро ділився зі старшим товаришем по аспірантурі знаннями Сходу, хоча досить швидко Василю стало зрозуміло, що вони й не аж такі глибокі, як звик здобувати він.

Проте коли Льоня Селезненко прохопився, мовляв, пурхає по всьому, «трошки там, трошки там, ніде солідно, все йому легко… як балерина з валізкою»[407], Василь одразу осадив його: не можна за кількома враженнями виносити остаточні присуди. І коли наприкінці року Юрко потрапив до лікарні, Василь став чи не єдиною людиною, яка реґулярно відвідувала хворого. Причиною були, може, навіть не стільки дружні взаємини, які ще не встигли скластися, як усвідомлення того, що цілковита самотність Юрка — не найкращі ліки від хвороби. Як згадує Іван Дзюба, сильна воля Василя завжди була «спрямована на утвердження моральної високости і чистоти, настільки ця сила волі була, що він ні найменшого ні в чому попуску собі не давав… треба поїхати до друга, який захворів. Пізній час, втома. Хтось би інший сказав — я це залишу на завтра, трошки не такий втомлений буду, трошки більше часу буде… Він робив це негайно… Коли виникала якась потреба моральної реакції на якісь речі, він це робив тут же, негайно, не рахуючись ні зі своїм станом, ні з втомою, ні з якоюсь своєю ситуацією»[408].

Ця готовність завжди й за будь-яких обставин обстоювати чужий біль як власний чи виступити на захист кимось поневажених моральних цінностей, що так вражало Стусових товаришів по ув'язненню, була властива поетові ще в Києві й повсякчас проявлялася в буденному житті, де зберігати максимальну зібраність особливо складно.

Свято кохання затьмарювали лише звістки з дому: батьки нервували, що в сестри, яка навесні народила дочку, не складається родинне життя. Як міг, він заспокоював батьків і підтримував сестру, бо нічим іншим — і це дратувало найбільше — зарадити не міг.

Часто Василь нишком «тікав» із приміщення Інституту літератури й ішов до Музею українського мистецтва, де працював Дмитро Горбачов. Завдяки йому Василь мав можливість переглядати не лише експозицію, а й ті картини, що зберігалися в сховищах музею. Горбачов каже, що Стус уже тоді мав вироблений мистецький смак: «він вирізняв першокласних художників від другорядних. Петрицький, скажімо, йому дуже подобався. Бойчукісти… Речі кубо-футуристів українських йому теж були до снаги… він говорив про це мало. Я тільки бачив жваву реакцію на ці речі. А говорив мало тому, що взагалі про це мистецтво тоді тяжко було говорити навіть мистецтвознавцям»[409].

Дивовижне багатство українського малярства, що відкривалося Стусові, вабило його до музею, адже в Донецьку він був абсолютно нічого не знав про український живопис.

23 жовтня 1964-го Василь Стус знову «був… у Музеї у Діми Горбачова. Бачив родину (з триптиха Ф. Кричевського), Катерину. Бачив Пальмова (тема війни, хати, зелено-важкий фон, прапор, літаки etc). Другий холст — мати з дитиною — опрощені статури з химерно важким і вагомим густо-кольоровим фоном. Чудові „Інваліди“ А. Петрицького, відзначені десь у 1930 р. першою премією. Гарна, ребриста гама, жорстока і жорстка.

Чудові речі Пальмова-Рибалка, композиції інші з недоробленими планами. Тони розкладені. Богомазов — бог! Його „Пильщики“ — то незрівнянна штука; така ж — портрет дружини. Кубізм, тут відбитий. Гарні мотиви Кавказу і кішка. Гарна тюрма з похмуро-синьо-сизим розгніваним небом. Біла пляма — сова. Бачив порізаний холст (портрет Пастушенко?) одного з бойчукістів — Цедляра»[410].

Після таких відвідин особливо прикро вражало патріотичне хуторянство, і Стус намагався уникати зустрічей із тими, хто псевдопатріотичною риторикою вульґаризував і профанував як досягнення української культури, так і її трагедію. «Василеві, — каже Іван Дзюба, — противні були всякі форми малоросійства… Він відштовхував якісь, так би мовити, середньовічні форми патріотизму, пов'язані з якоюсь ненавистю, з якимось озлобленням проти людей інших націй. Це теж такі форми патріотизму є. Василь цього органічно не приймав… Я думаю, це „ізначально“ було в ньому, тут він не мусив себе навіть виховувати… Це в його натурі було»[411].

А що людей з такими толерантними поглядами завжди менше, бо значно простіше у всіх своїх бідах звинувачувати чужинців, то шістдесятництво вже в цей час почало давати тріщину: «культурники» ніби відокремлювалися від «політиків», які, усвідомлюючи резонансність культурного шістдесятництва, усе активніше починали використовувати їх з політичною метою, часто спрощуючи культурні проблеми до політичного рівня чи підганяючи їх під прагматику власних устремлінь.

Чиста, майже прозора радість перших зустрічей і відкриттів потроху затьмарювалась, «всередині [руху] уже намічались якісь суперечності»[412]. Це ставало дедалі очевиднішим, адже далеко не всі, і Василь Стус у тому числі, розглядали свою культурницьку опозиційність і відстоювання права народу на власну мову як відверту опозицію існуючому ладові. Особливо це стосувалося вихідців зі Східної України, які, на відміну від вихованих ув Україні Західній, зберігали певний пієтет і до ленінських ідей, і до соціалістичних досягнень, вимагаючи від влади лише одного: правди й можливости для самореалізації.

Отож нічого дивуватися, що вже 1964-го Василь часто повертається навіть з неофіційних літературних зустрічей не в кращому гуморі. Важко сказати, як би далі розвивались події, якби держава не виявила своєї нелюдської суті.

Після того, як у жовтні 1964-го до влади прийшов Леонід Брєжнєв, для багатьох стало очевидним, що доба «оттєпєлі» залишилася позаду, попереду — заморозки.

Проте молоде покоління, виховане в атмосфері якщо й не цілковитої, то доволі значної лібералізації СРСР, не хотіло миритися з політикою згортання національного культурницького руху.

Створений того року у Львові Клуб творчої молоді «Пролісок»[413] стояв уже на зовсім інших позиціях, аніж київські культурники. Якщо «громадські» вимоги киян, що так налякали владу, обмежувалися домаганням правди про трагедію в Биківні та відстоюванням, як сформулював це Іван Гель, «культурних прав нації», то метою львів'яни була «Боротьба за державність України», а найрадикальніший поміж них — Іван Гель — не приховував, що був прихильником «не лише боротьби словом, але й збройної боротьби. І вважав, що боротьба словом є щось таке — інтеліґентська вигадка»[414].

І лише виважена позиція Івана Світличного, який, за визначенням Михайлини Коцюбинської, був «живим містком»[415] між Києвом і Львовом, переконала членів «Проліска» втриматися від збройної боротьби, обмежившись леґальними формами протистояння — «відкрито говорити про те, що ми думаємо про існуючий режим»[416].