Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

цінував, змалів до того, що навіть обурювався, що група молодиків порушила комфортну атмосферу перегляду[427].

Але найпідступнішим був інший парадокс доби тоталітаризму. Люди, які не встали зі страху, від того ж страху після фільму ніби води в рот набрали, думаючи лише про одне: так, ми не виступали, але ж ми були при   ц ь о м у,   і хтозна, які це ще матиме наслідки. Відчайдушно кинутий камінь провалився в трясовину ситого й забезпеченого життя й жодного розголосу подія в кінотеатрі «Україна» не набула, «такий паралізуючий страх був, що навіть публічні форми протесту, інформації безсилі були»[428].

Коли ввімкнули світло, кожен думав лише про те, заарештують його чи ні. Але хоча до кінця фільму весь кінотеатр уже було оточено спецпідрозділами КДБ й одягнутими в однакові плащі молодиками, арешти не розпочалися. Найімовірніше, десь у верхах не було отримано санкції, а хапати представників еліти «без вказівки» згори КДБ собі не дозволило.

Наступного дня Василь мав намір зустрітися з Валею. Думки про одруження давно вже жили в його голові. Та чи має він після сьогоднішніх подій на це право? Набрякле переляком повітря кінотеатру, яке він нутром відчував усенький фільм, вплинуло й на нього: кожної миті Стус очікував можливої провокації й арешту. Опанував себе лише в університетському ботанічному саду, куди забрів у невеселих думках. Дещо заспокоївшись, купив пляшку доброго вина, й поїхав до гуртожитку.

У вівторок 7 вересня Василь Стус не поспішав, як звично, на десяту до Інституту, а дозволив собі випити кави й, ідучи поверхом, шкірою відчував на собі зацікавлені погляди, що пронизували його звідусіль.

— Тебе викликають до дирекції! — Василь аж здригнувся від цих слів, що ніби проткнули важку, майже ватяну, тишу, що висіла в коридорі Інституту.

— Зараз буду, — недбало кинув, перехопившись кількома словами з Юрком Бадзьом, із яким встиг заприятелювати.

— Зараз тобі запропонують писати пояснення. Усі, хто там був, уже писали. Я, Світлана[429], Михайлина Коцюбинська…

— А що я маю їм пояснювати? — кинув він. — Що заходиться на тридцять сьомий? Що заарештовано відповідального секретаря інститутського журналу, а всі води в рот набрали й роблять вигляд, що нічого не сталося?

Натягнутий, немов струна, Василь навіть не ввійшов, а ввірвався до кабінету заступника директора Інституту літератури Сергія Зубкова.

Набрякле кров'ю обличчя керівника, який уже дістав доброго прочухана по партійній лінії, не обіцяло нічого доброго. «Ну що, голубчику, вляпався, — вібрувало воно злістю й роздратуванням. — Мало того, що собі проблеми створив, так ще й нас під удар підставив! Що ж, із Інституту ти вилетиш, але ще можеш і не сісти, як твій дружок Світличний».

Що саме говорилося за закритими дверима, невідомо, але переказують, що закінчувалася розмова криком. Коли Василь Стус вийшов із кабінету, у нього від нервової напруги тремтіло все тіло. Коли ж у дверях з'явилося розчервоніле й перекошене від ненависти обличчя Зубкова, стало зрозуміло: Стусові в Інституту більше не вчитися.

За кілька годин Стус передав дирекції свої пояснення:

«„ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА“

В суботу, 4 вересня, під час виступу автора фільму „Тіні забутих предків“ та його учасників і потім, після виступу І. Дзюби, який не зміг сказати про групу арештів (його зіпхнули зі сцени, гукаючи, що людей не заарештовують), я виступив так само. Мене обурило брутальне поводження з І. Дзюбою, факт арештів і та атмосфера приховування цього факту, яка найточніше виявилася під час зустрічі з акторсько-авторською групою фільму. Були шалені вигуки: „Це провокація“, „Це брехня“, „Тут не місце…“ і т. д. І тоді я не зміг стерпіти.

Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти виявляють якусь гнітючу атмосферу, яка створилася в Києві, особливо ж — щодо молодих митців. Ці підозріливі арешти створюють ґрунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937 р. надто близька, щоб можна було не реаґувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи — я не міг стриматися. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином. Злочином проти тих високих ідеалів комунізму, на яких я виховався.

Факт негарного приглушування виступу обурив так само! Коли заарештовані винні, то чому це приховувати? Як можна говорити, що арештів нема? Як можна миритися з таким станом, коли в навколишніх умовах є ряд таких симптомів, що суперечать правді ленінізму, правді високого громадянського обов'язку і права радянської людини?

Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати. Після фільму я хотів сказати, що ми, радянські люди, не повинні забувати, що Сталін, проводячи ряд антисоціалістичних заходів, прикривався ім'ям Леніна. Хрущов це робив так само, проводячи ряд своїх експериментів, теорій і т. д. Я хотів сказати, що використання священного ім'я Леніна для прикриття своїх, не завжди ленінських заходів — це використання змушує нас боротись за справжнього Леніна. Не такого, яким його часом бачив Сталін чи Хрущов, а такого, яким він є: як ідеал всього найпроґресивнішого, що виробило людство, комуністичний суспільний проґрес протягом століття. Я мав сказати, що сталінські розстріли безневинних багатьох людей робилися всупереч ленінізмові. І вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст (незалежно, чи належить він до партії безпосередньо, чи ні) мусить робити все, щоб чисте ім'я нашого вождя Революції не використовували в своїх інтересах (може, просто в силу свого специфічно індивідуального розуміння) деякі люди. Я виступив, бо відчув, що виявлена в кінотеатрі атмосфера свідчить про такі самі факти, що в країні виявилися сили, які можуть і далі займатися нечесною, по суті антиленінською роботою. Я вважаю, що кожна чесна людина, кожен чесний комуніст повинен захищати революційні завоювання, наш соціалістичний лад, нашу радянську демократію. Кожна чесна людина мусить боротися за Леніна.

До цього зобов'язує пам'ять про мільйони людей, які боролися за справді соціалістичний, справді найбільш демократичний суспільний лад, пам'ять про людей, що офірували своє життя для високого вогню Революції, для щасливого майбуття нащадків.

Але загуділа сирена, глушачи мій голос. Це страшне. Я намагався говорити про обов'язок кожної радянської людини боротися і захищати демократію, соціалізм, справжнє революційне ленінське вчення. А сирена гуділа. Сирена не давала говорити, затуляла рота.

В. Стус

7.9.1965 р.»[430]

Апеляція в «Пояснювальній записці» до Леніна не випадкова. Те ж бачимо й у праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Сьогодні, коли відомо, що Ленін і сам не цурався жорстокости й чимало злочинних наказів віддавав особисто, це може здаватися або ж наївом, або ж добре продуманою грою, яку вели шістдесятники, які хоча й не могли достовірно знати про «славні» ленінські діяння, але, принаймні із передач