Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

і знає, що Хмельницький добром за добро платить. Дати йому пірнач, як було сказано, і сорок татар, котрі його аж до самого табору проведуть.

Відтак, звернувшись до Скшетуського, додав:

— Ти ж знай, що ми з тобою тепер поквиталися. Полюбив я тебе попри твою зухвалість, але, якщо ти ще раз попадешся мені в руки, не викрутишся.

Скшетуський вийшов із Кричевським.

— Якщо гетьман відпускає тебе з цілою шиєю, — мовив Кричевський, — і ти можеш їхати, куди хочеш, то скажу я тобі як давньому приятелеві: тікай хоч у Варшаву, але не на Задніпров’я, бо звідти живою жодна ваша душа не вийде. Ваш час минув. Якби ти був чоловіком розумним, то пристав би до нас, але я знаю, що говорити про це з тобою річ марна. А ти пішов би високо, як і ми.

— На шибеницю, — буркнув Скшетуський.

— Не хотіли мені дати Літинського староства, а тепер я сам не одне, а десять візьму. Виженемо геть панів Конецпольських, і Калиновських, і Потоцьких, і Любомирських, і Вишневецьких, і Заславських, і всю шляхту, а самі їхніми багатством і маєтками поділимося, що знову ж не суперечить промислу Божому, оскільки він подарував нам уже дві такі значні вікторії.

Скшетуський, не слухаючи полковникової балаканини, задумався про щось своє, а той вів далі:

— Коли я після битви і нашої звитяги побачив у Тугайовій ставці полоненим пана мого і добродія, ясновельможного гетьмана коронного, він мене одразу ж невдячним і юдою називати став. А я йому на це: «Ясновельможний воєводо! Я аж ніяк не невдячний, бо коли вже у твоїх замках і маєтках сяду, тільки пообіцяй, що не напиватимешся, то тебе своїм підстаростою зроблю». Хо-хо! Наживеться Тугай-бей на цих пташках, котрих спіймав, тому їх і не чіпає. Ми б із Хмельницьким інакше з ними поговорили. Але — ой! — віз для тебе готовий і татари вже у сідлах сидять. Куди ж ти надумав їхати?

— У Чигирин.

— Як постелиш, так і виспишся. Ординці проведуть тебе хоч би й до самих Лубен, бо так їм наказано. Подбай тільки, щоб твій князь їх на палю не звелів посадити, що з козаками напевно б учинив. Тому й дали тобі татар. Гетьман і коня твого сказав віддати. Бувай же здоровий, нас добром згадуй і князеві вклонися від нашого гетьмана, а якщо зможеш, то вмов його до Хмельницького на поклін приїхати. Може, ласкаво буде прийнятий! Бувай здоровий!

Скшетуський сів на воза, якого ординці враз оточили довкола, і вирушив у дорогу. Проїхати через майдан було важко, бо він увесь кишів запорожцями і черню. І ті й ті варили собі кашу, співаючи пісень про жовтоводську й корсунську перемоги, уже складених сліпцями-лірниками, котрих безліч з усіх усюд зібралося в таборі. Поміж багаттями, що полум’ям своїм облизували котли з кашею, тут і там лежали тіла замордованих жінок, над якими вночі відбувалася оргія, або стирчали пірамідки, складені із голів, відрубаних після битви у поранених і вбитих жовнірів.

Тіла ці й голови почали вже розкладатися й смердіти, що, здавалося, зовсім не турбувало численні юрби. У місті видно було сліди спустошень і дикої сваволі запорожців: вікна й двері були повиривані, уламки й осколки тисяч предметів, перемішані з пташиним пухом і соломою, завалили майдан. Піддашшя будинків були внизані повішеними, переважно євреями, а натовп тут і там бавився, чіпляючись за їхні ноги і розгойдуючись на них.

По один бік майдану чорніли згарища спалених будинків, а поміж ними парафіяльного костьолу; від згарищ цих іще пашіло жаром, і над ними курився дим. Запах гару стояв у повітрі. За спаленими будинками розміщувався кіш, повз який пан Скшетуський мав проїхати, повен ясиру, під наглядом численної татарської охорони. Хто в околицях Чигирина, Черкас і Корсуня не встиг сховатися або не впав під сокирою черні, той опинився в неволі. Серед полонених були й жовніри, взяті у полон в обох битвах, і довколишні жителі, котрі досі не змогли або не схотіли пристати до бунту: люди з осідлої шляхти або просто шляхетського звання, підстарости, службовці низького чину й службовці у приватному маєтку, хуторяни, дрібнопомісна шляхта, жінки і діти. Старих не було — їх, як не придатних на продаж, татари вбивали. Вони позагарбували також цілі села й поселення, чому Хмельницький не смів перечити. У багатьох місцевостях траплялося, що чоловіки приставали до козацького табору, а на «віддяку» за це татари спалювали їхні хати й забирали дружин і дітей. Але серед поголовного розгулу і здичавіння душ ніхто про це не питав, ніхто не згадував. Чернь, що бралася за зброю, відрікалася од рідних гнізд, дружин і дітей. Відбирали у них дружин — відбирали й вони, і навіть кращих, бо «ляшок», котрих, натішившись, вони вбивали або продавали ординцям. Серед полонених не бракувало також і українських молодиць, зв’язаних однією вірьовкою по три або по чотири вкупі з паннами із шляхетських домів. Неволя і недоля рівняли стани.

Вигляд цих істот вражав до глибини душі й викликав жадобу помсти. Обдерті, напівголі, беззахисні перед сороміцькими жартами поганців, що заради цікавості тинялися юрбами по майдану, побиті або ціловані огидними вустами, вони втрачали розум і волю. Одні схлипували або ридма ридали, другі — із застиглим поглядом, із безумством в очах і розтуленим ротом — пасивно піддавалися всьому, що з ними діялося. Тут і там лунали крики полонених, яких безжально мордували за спалах відчайдушного спротиву. Свист батогів із бичачої шкіри розлягався над юрбами полонених-чоловіків і зливався з вигуками страждань і плачем дітей, ревінням худоби й іржанням коней.

Ясиру не було ще поділено й вишикувано у похідному порядку, тому скрізь панувала страшенна метушня. Вози, коні, рогата худоба, верблюди, вівці, жінки, чоловіки, купи награбованого збіжжя, посуду, килимів, зброї — усе це, стягнене в один великий табір, чекало розподілу й порядку. Раз по раз приганяли нові юрби людей і худоби, навантажені пороми перепливали через Рось, а з головного коша прибували нові й нові гості, щоб помилувати зір виглядом зібраного багатства. Дехто, п’яний від кумису чи горілки, вбравшись у дивний одяг — ризи, стихарі, руські ряси або навіть у жіночі сукні, — уже починав сперечатися, сваритися, зчиняв ярмарковий ґвалт щодо того, що кому належатиме. Татарські чабани, сидячи біля своїх отар на землі, забавлялися — одні висвистували на сопілках пронизливі мелодії, другі грали в кості, взаємно луплячи одне одного киями. Тічки собак, що поприбігали сюди за своїми господарями, валували і жалібно вили.

Пан Скшетуський проминув