Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

Лубен, що дорогою немилосердно придушує бунт, що після того, як він пройде, зникають села, слободи, хутори й містечка, а натомість стирчать палі й шибениці. Страх подвоював і потроював чисельність його військ. Казали, що він веде п’ятнадцять тисяч найвідбірнішої раті, яка тільки могла бути в усій Речі Посполитій.

У козацькому таборі його сподівалися з хвилини на хвилину. Невдовзі після битви під Крутою Балкою серед козаків пролунав окрик: «Ярема йде!», і чернь охопив переполох — вона почала втікати наосліп. Переполох цей змусив Хмельницького глибоко задуматися.

Він мав тепер вирішити: або рушити з усіма силами проти князя і шукати з ним зустрічі у Задніпров’ї, або, залишивши частину військ для здобуття українних замків, піти у глиб Речі Посполитої.

Похід на князя був небезпечним. Маючи справу з таким уславленим воєначальником, Хмельницький, попри значну перевагу своїх сил, міг зазнати поразки у генеральній битві, і тоді відразу все було б утрачено. Чернь, що становила переважну більшість, уже довела, що розбігається від одного тільки імені Яреми. Потрібен був час, аби перетворити її у військо, яке могло б протистояти князівським рейментам.

З іншого боку, й князь, найвірогідніше, не прийняв би генеральної битви, він обмежився б обороною у замках і окремими сутичками, які в такому разі затягли б війну на місяці, якщо не на роки, а за цей час Річ Посполита напевно зібрала б нові сили і рушила на допомогу князеві.

Тому Хмельницький вирішив лишити Вишневецького у Задніпров’ї, а сам — укріпитися в Україні, зорганізувати свої сили, а відтак, рушивши на Річ Посполиту, змусити її на перемови. Він сподівався на те, що придушення бунту в самому тільки Задніпров’ї надовго відбере на себе усі князівські сили, а йому при цьому розв’яже руки. Бунт же на Задніпров’ї він вирішив підігрівати, висилаючи окремі полки на підмогу черні.

І наостанку він гадав, що можна буде дурити князя перемовами і зволікати час, аж поки князівське військо виснажиться. Тут він згадав про Скшетуського.

Через кілька днів після Крутої Балки, а саме того дня, коли серед черні зчинився переполох, він наказав покликати до себе пана Скшетуського.

Гетьман прийняв його у старостовому будинку в присутності одного тільки полковника Кричевського, котрого Скшетуський давно знав, і, ласкаво привітавши, хоч і не без гордовитості, яка відповідала його нинішньому становищу, сказав:

— Милостивий поручику Скшетуський, за послугу, яку ти мені зробив, я викупив тебе у Тугай-бея і обіцяв свободу. Тепер час настав. Я дам тобі пірнач[78], аби ти міг вільно проїхати, якщо зустрінеш якісь війська, і конвой для захисту від черні. Можеш повертатися до свого князя.

Сшетуський мовчав. Навіть тіні радості не з'явилося у нього на обличчі.

— Ти можеш вирушити в дорогу? Бачу, ти щось ніби нездужаєш?

Пан Скшетуський і справді був схожий на тінь. Рани й останні події підкосили цього крем’язня, і зараз, глянувши на нього, можна було подумати, що він не доживе до завтра. Обличчя зжовкло, а чорна, давно не голена борода ще дужче підкреслювала цю змарнілість. Причиною всього були душевні муки. Рицар їв себе поїдом. Перебуваючи у козацькому таборі, він був свідком усього, що трапилося відтоді, як вирушили із Січі. Бачив він ганьбу й поразку Речі Посполитої, полонених гетьманів, бачив козацькі тріумфи, піраміди, складені із голів, відтятих у полеглих жовнірів, шляхту, підвішувану за ребра, відрізані груди жінок, ґвалтування дівчат, бачив розпач відваги і нікчемність страху — бачив усе. Він усе витерпів і терпів далі тим паче, що в голові його і в грудях жалом засіла думка, що сам він і є безпосереднім винуватцем усього, бо він, і ніхто інший, звільнив Хмельницького від зашморгу. Та хіба міг християнський рицар сподіватися, що порятунок ближнього дасть такі плоди? Тому біль його був невтамовний.

А коли він питав себе, що діється з Геленою, і коли подумав, що могло статися, якщо зла доля затримала її в Розлогах, то здіймав руки до неба і волав голосом, у якому звучали безмежний розпач і майже погроза: «Боже! Візьми ж душу мою, бо тут я вже одержав більше, ніж заслужив!» Потім похоплювався, розуміючи, що блюзнить, а тому падав на обличчя і благав про порятунок, про прощення, про те, щоб Господь змилостивився над вітчизною і над голубкою цією невинною, котра, може, там марно просить у Бога собі і йому допомоги. Коротше кажучи, він так переболів, що його вже зараз не втішила подарована свобода, а цей гетьман запорозький, цей тріумфатор, котрий хотів бути чудовим, ласку йому свою являючи, не імпонував намісникові зовсім. Помітивши це, Хмельницький скривився і сказав:

— Поквапся ж скористатися з ласки, поки я не передумав, бо тільки добродійність моя і віра в добру справу роблять мене таким необачним, що я ворога собі припрошую, адже ж добре знаю: ти супроти мене битися будеш.

А пан Скшетуський на це:

— Якщо Бог дасть сил.

І так глянув на Хмельницького, що аж у душу тому заглянув, а гетьман, погляду того витримати не змігши, втупився очима в землю й аж перегодя сказав:

— Мені це байдуже. Я надто сильний, щоб якийся хирляк міг для мене щось означати. Розкажеш князеві, панові своєму, що тут бачив, і попередиш його, аби не був надто зухвалим, бо, якщо мені забракне терпцю, то я відвідаю його на Задніпров’ї, хоч не думаю, що мій візит буде для нього приємним.

Скшетуський мовчав.

— Я казав і ще раз повторюю, — вів далі Хмельницький, — не з Річчю Посполитою, а з вельможами я воюю, а князь між ними у перших лавах. Ворог він мені й народові вкраїнському, відступник від церкви нашої і недолюдок. Чув я, що він бунт у крові топить, нехай же буде обережний, щоб своєї не пролив.

Кажучи це, він дедалі більше збуджувався, аж кров ударила йому в обличчя, а очі горіли полум’ям. Видно було, що на нього нападає пароксизм гніву і злості, коли він цілком втрачав пам’ять і притомність.

— На вірьовці звелю Кривоносові привести його сюди! — кричав він. — Під ноги собі зімну, на коня з його хребта сідатиму!

Скшетуський глянув спогорда на метушливого Хмельницького і спокійно сказав:

— Спершу спробуй його перемогти.

— Ясновельможний гетьмане! — втрутився у розмову Кричевський. — Нехай уже цей зухвалий шляхтич мерщій їде, бо не гоже тобі у гнів через нього впадати. А якщо ти йому свободу обіцяв, він розраховує, що ти або порушиш слово, або його інвективи слухатимеш.

Хмельницький отямився, посопів трохи, а потім мовив:

— Нехай же тоді їде