Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем. Том перший

нарешті цю людську гієну, сповнену стогону, сліз та пекельних криків, і подумав уже, що зітхне вільніше, але відразу ж за табором нове страшне видовище постало перед його очима. Віддалік сірів власне кіш, звідки долинало безперервне іржання коней. Він кишів тисячами татар, а ближче, на полі, тут же біля путівця, що вів на Черкаси, молоді воїни вправлялися у стрільбі із лука, для забави пускаючи стріли у слабих чи хворих полонених, котрі не могли б витримати довгої дороги у Крим. Кілька десятків тіл уже лежали викинуті на дорогу, продірявлені як сито, дехто з них іще сіпався в конвульсіях. Ті, у кого стріляли, висіли прив’язані за руки до придорожніх дерев. Були серед них і старі жінки. Задоволеному після вдалого пострілу сміхові вторували вигуки:

— Якше, єгіт! — Добре, хлопці!

— Ук якше кол! — Лук у добрих руках!

Біля головного коша білували тисячі голів худоби і коней на харч воїнам. Земля була залита кров’ю. Нудотні випари свіжини забивали дух у грудях, а поміж купами м’яса крутилися червоні ординці із ножами в руках. День стояв ясний, сонце припікало. Ледве через годину вибрався пан Скшетуський разом зі своїм ескортом у чистеє поле, та ще довго долинали із головного коша гомін і ревіння худоби. Дорогою теж виднілися сліди «діяльності» хижаків: спалені садиби, чорні печі згорілих хуторів, потолочені вруна збіжжя, поламані дерева, поспилювані на дрова вишневі сади біля колишніх хат. На битому шляху раз по раз попадалися кінські або людські трупи, жахливо покалічені, посинілі, набряклі, а на них і над ними табуни ворон і круків, які, побачивши людей, із вереском і шумом зривалися з місця. Криваве діяння Хмельницького повсюди впадало в око, і важко було збагнути, на кого цей чоловік підняв руку, бо його власний край передусім стогнав під тягарем недолі.

У Млієві вони зустріли татарські загони, що гнали нові юрби полонених. Городище було спалене дотла. Стирчали тільки мурована дзвіниця костьолу і старий дуб посеред майдану, що ряснів страшними плодами, бо висіло на ньому кількадесят маленьких єврейських дитинчат, повішених три дні тому. Тут було вимордувано й багато шляхти із Коноплянки, Старосілля, Вужівки, Балаклії і Водачева. Саме містечко було порожнє, бо чоловіки подалися до Хмельницького, а жінки, діти і старі повтікали у ліси, боячись приходу військ князя Ієремії.

З Городища поїхав пан Скшетуський через Смілу, Жаботин і Новосільці на Чигирин, зупиняючись дорогою тільки для того, щоб дати перепочити коням. Наступного дня з південного боку в’їхали у місто. Війна пощадила його, тільки деякі будинки були зруйновані, серед яких — зрівняний із землею дім Чаплинського. У замку стояв підполковник Довколапалець, а з ним тисяча молодців, але і він, і молодці, і всі жителі були страшенно стривожені — тут, як і скрізь дорогою, усі були впевнені, що от-от з’явиться князь і почне помсту, якої світ не бачив. Не відомо було, хто пускає ці чутки і звідкіля вони приходять. Можливо, їх породжував страх, отож постійно повторювали, що або князь уже пливе Сулою, або що вже стоїть біля Дніпра, або що вже спалив Васютинці, або що вирізав усіх у Борисах, і кожна поява вершників або піших людей викликала неймовірний переполох.

Пан Скшетуський жадібно слухав ці звістки, бо розумів, що хоч би вони й не були правдивими, усе-таки стримували поширення бунту на Задніпров’ї, яке перебувало безпосередньо під князівською рукою.

Скшетуський хотів довідатися про щось певніше від Довколапальця, але виявилося, що підполковник, як і інші, про князя нічого не знає і навіть сам був би радий дізнатися хоч що-небудь від Скшетуського. А оскільки до чигиринського берега було перетягнуто всі байдаки, човни і човники, то й утікачі з протилежного берега до Чигирина дістатися не могли.

Отож Скшетуський, не гаючись довше в Чигирині, наказав переправити себе і без затримки рушив у Розлоги. Впевненість у тому, що скоро він сам дізнається, що сталося з Геленою, і надія, що вона, можливо, жива або ж сховалася разом із тіткою і княжичами в Лубнах, додавала йому сили й здоров’я. З воза пересів він на коня і безжалісно квапив своїх татар, котрі, вважаючи його послом, а себе приставами, відданими під його команду, не сміли йому чинити спротиву. Вони летіли, ніби за ними хтось гнався, а під копитами бахматих татарських коней клубочився золотий пил. Вони минали садиби, хутори і села. Край був спустошений, поселення обезлюдніли так, що вони довго не могли знайти живої душі. Можливо, перед їхнім приїздом усі просто поховалися. Пан Скшетуський наказав скрізь обшукувати сади, пасіки, комори і стріхи стодол, але нікого не можна було знайти.

Аж за Погребами один із татар помітив якусь людську постать, що намагалася сховатись в очеретах, якими поросли береги Кагамлику.

Татари кинулись до річки і за кілька хвилин привели до пана Скшетуського двох голих-голісіньких людей.

Один із них виявився дідом, другий — струнким п’ятнадцяти-шістнадцятилітнім підлітком. Обидва клацали зубами від страху і довгенько не могли вимовити й слова.

— Звідки ви? — запитав пан Скшетуський.

— Ми нізвідки, пане! — відповів старий. — Просимо милостиню ось із лірою, а оцей німий мене водить.

— А звідки зараз ідете? З якого села? Говори сміливо, нічого тобі не буде.

— Ми, пане, по всіх селах ходили, а тут нас якийсь чортяка обібрав. Чоботи добрячі були — забрав, шапки були добрі — забрав, сіряки від милосердних людей — забрав, навіть ліри не залишив.

— Я тебе, дурню, питаю, із якого ти села йдеш?

— Не знаю, пане, я дід. От ми, голі, вночі мерзнемо, а вдень шукаємо милосердних, котрі вдягли б нас і нагодували, ми ж голодні!

— Слухай тоді, хлопе: відповідай, що питаю, а то накажу повісити.

— Я нічого не знаю, пане. Коли б я що, абощо, або будь-що, то нехай мені — от що!

Видно було, що дід, до пуття не розуміючи, хто такий його розпитує, вирішив ні про що й не казати.

— А в Розлогах був? Там, де живуть князі Курцевичі?

— Не знаю, пане.

— Повісити його! — крикнув пан Скшетуський.

— Був, пане! — закричав дід, бачачи, що незнайомець не жартує.

— Що ж ти там бачив?

— Ми там були п’ять днів тому, а потім у Броварках чули, що туди лицарі прийшли.

— Які лицарі?

— Не знаю, пане! Один каже — ляхи, другий каже — козаки.

— На коней! — крикнув татарам Скшетуський.

Загін помчав. Сонце заходило точнісінько як тоді, коли намісник, зустрівши Гелену з княгинею на дорозі, їхав поруч них біля Розванової карети. Кагамлик так само відсвічував