Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

-Але тоді, за її словами, з’явилась я, і Міа зрозуміла, що її планам настав кінець, бо ти начебто занадто мною захопився.

-І вона вирішила, що простіше буде просто прибрати тебе? – крізь міцно зціплені зуби поцікавився Етелхард.

-Послухай, – Рубі відчула, що закипає. – Я гадаю, вона не виношувала таких планів.

Хлопець іронічно підняв брову і глянув на неї.

-А я кажу, не було в неї подібних намірів, – наполягала Ернандес. – Інакше я була б уже мертва.

-Ти Страж!

-Вона також… Була, – виправилася Рубі. – Їй нічого не вартувало би прикінчити мене уві сні.

-Вона б цього не зробила, – упевнено заявив Севен.

-Хто таке сказав? – обурилася Стражниця. – Міа жбурнула в мене ножем і оком не змигнувши! Але я про інше. Я хочу сказати, що це доказ того, що вбивати мене Міа не планувала, бо могла це зробити будь-коли.

-То що ж тоді сталося? – уточнив Севен, уважно на неї дивлячись.

-Я гадаю, це був нервовий зрив, – припустила Рубі, гладячи пальцями траву. – Просто вона постійно намагалася тобі сподобатися, але ти її не помічав, крім того, вона бачила наші з тобою поцілунки, – Рубі зашарілася, проклинаючи себе, – а ще на неї накричав Наставник… Все змішалося, вона просто не володіла собою. А тоді я її знайшла, і, якщо чесно, це й справі виглядало так, наче я прийшла позловтішатися. Це просто був якийсь істеричний припадок. І...

-Стражі, вирушаємо! – гримнув зовсім поруч голос Наставника Алісдейра.

-…вона справді вирішила, що вирішить свої проблеми, позбувшись мене, – Рубі застібнула рюкзак і закинула його на плечі. – Тому… Маємо те, що маємо, – сумно повідомила вона.

-Рубі, – Севен зупинився перед нею. – На мою думку, нічиєї вини тут немає. Твоєї – точно. Просто так склалось. Я й справді не звертав на неї уваги. Звик, що вона завжди поруч, дійсно сприймав її як свою сестру. Я й близько не уявляв, що у неї до мене такі почуття!..

Рубі промовчала, мовчав і Севен, бо що ж тут скажеш?

Звично розташувавшись навколо Адайн, Стражі і Наставники просувалися далі майже непомітною лісовою стежкою.

Рубі, умудрившись утекти від гнівних промов сестри та подруги, мовчки просувалася вперед, тримаючи оборону флангу. Сонце давно перевалило за полуденний рубіж, іти стало легше, тому Рубі поринула в задуму.

Севен не звинувачує її, це добре. Але вона, знаючи, що трапилося, звинувачуватиме себе вічно. Перед очима зависла картинка: ось Міа летить вниз із обриву, ось звук, із яким її тіло впало на дно урвища, й ось примарний голос на межі слуху: «Я ж казав, ти ще до мене прийдеш».

І один із дев’яти шрамів, налитий кров’ю.

Що це?

Що це могло б означати?

Рубі й досі не знала нічого про прокляття, а питати не наважувалася, бо довелося б розповісти все.

Тому, зосередившись на дорозі, Ернандес зупинилася лише тоді, коли чийсь меч зблиснув у безпосередній близькості від її обличчя.

-Ану, стояти! – владно гримнув над ними чийсь голос.

-Трясця! – вилаялася Рубі, хапаючи до рук ножі.

Невелика галявинка, де вони знаходились, аж кишіла від людей, вбраних, як Стражі.

Проте в Університеті Рубі їх ніколи не бачила.

Стражниця озирнулася навсібіч. Усюди виднілася зброя, спрямована в їхній бік. Вони були оточені.