Ірина Айві - Остання справа , Ірина Айві

Глава 24

Телефон лежав на письмовому столі, беззвучно миготів сповіщенням. Дамір підняв його не одразу. Щось стискалося всередині, як перед бурею — тривога без пояснень.

Коли він прочитав повідомлення від Софії, щось у ньому зламалось. Немов світ тріснув навпіл. Він прочитав один раз. Потім ще. І ще. Кожне слово боліло, як ніж. Його пальці стискали телефон так, наче хотіли розтрощити його, а серце билося важко й повільно — мов крізь брудну воду.

— Чорт забери… Софіє… — прохрипів він,  відкинувшись на спинку крісла.

Його очі повільно наповнювались сльозами. Тими, які чоловіки не показують. Тими, що ллються тільки тоді, коли душа більше не витримує.

Він зірвався з місця, ходив кімнатою, мов у клітці. Телефон уже був мертвий — вимкнений. Її не дістати. Не почути голос. Не сказати, що вона робить помилку.

— Навіщо ти це зробила? Як ти могла піти одна? — він бив кулаком по стіні, не відчуваючи болю.

Дамір уперше за довгий час відчув безсилля. Не як людина, не як батько, не як чоловік. А як той, що втратив те, що для нього стало життям.

Вперше за багато років дозволив собі просто — плакати. Без сорому. Без стриманості. Бо коли йде кохана жінка, ніщо інше не має значення.

— Ти не мусила захищати мене ціною себе... Тепер захищати тебе буду я. І знайду тебе. Хай де б ти не була.

Телефон задзвонив, вириваючи Даміра зі стану болісної тиші. Він глянув на екран — незнайомий номер. Зв'язки в голові з’єдналися швидше, ніж серце встигло підготуватись. Він натиснув на прийом виклику:

— Алло?
— Доброго дня, Даміре. Це Петро Грінченко. Адвокат. Софія довірила мені вести справу про ваше розлучення… — голос був обережний, спокійний, але з нотками жалю.

Дамір застиг. Його губи стиснулись у пряму лінію.

— Справу про розлучення? Чому вона не сказала про це мені? Що, чорт забирай, відбувається?

— Я, власне, і зателефонував, аби домовитися про зустріч. Але… — Петро затнувся. — Якщо дозволите, я скажу вам прямо, як є.

— Говоріть негайно, — різко кинув Дамір.

— Софію відсторонили від адвокатської практики. Тимчасово. Але... удар був жорстокий. Раптова перевірка, анонімна скарга, розголошення її минулого. І що найгірше — я дізнався, що вашій матері було добре відомо, хто ініціював цю справу. Вона навіть дала коментар пресі. Досить... недружній. Прямий натяк на репутацію Софії.

Тиша знову огорнула кімнату, але вона була напружена, як струна перед розривом.

— Вона знищила її... — прошепотів Дамір, — ...і зробила це з усмішкою на обличчі. Як же посміла?

Його кулаки знову стиснулись. Він не просто кипів — він палав.

— Дякую, Петре. Але зустрічі не буде. Я сам розберусь із цим до кінця. Всі, хто завдав їй болю, — заплатять. Навіть якщо це моя власна мати.

Дамір поклав слухавку й кілька хвилин просто сидів, вдихаючи повітря, що раптом стало важким, мов камінь.

— Тримайся, Софіє. Я знайду тебе. І захищу так, як ти заслуговуєш.

Дамір почув гучне грюкання дверима — і серце йому підказало, хто це. Лариса з’явилася у холі, розлючена, як буря. Її обличчя спалахувало гнівом, а голос розривав тишу будинку.

— Де ти?! Я не дозволю цій жінці знищити нашу родину! — кричала вона, навіть не намагаючись стриматись.

Він вийшов їй назустріч. У його очах не було страху, лише втома й рішучість.

— Навіщо ти тут? — холодно запитав він.

— Тому що ти збожеволів! Ти знищуєш усе, що ми будували. Впустив до свого життя таку ганьбу! Ця Софія... Вона не має права бути поруч із тобою!

Його голос залишався рівним, але слова били сильніше за крик.

— Ти зруйнувала її кар’єру. Втрутилася в її життя, не маючи на це жодного права. Тепер ти ще маєш нахабство приїхати сюди й кричати про родину?

— Я зробила це для тебе! — Лариса на мить здавалась щирою. — Щоб урятувати тебе, твій імідж, твоє життя!

— Ти зробила це для себе. Щоб втримати владу. Але послухай уважно: моя родина — це Аріна і Софія. Вони — моє все. А ти...

Він зробив крок ближче. Його очі палахкотіли, але голос лишався спокійним, мов лезо.

— Ти більше не маєш місця у моєму житті. Я не хочу тебе бачити. І якщо ти ще раз спробуєш завдати болю Софії чи моїй доньці — я цього не пробачу.

Лариса оторопіла. Вперше її син говорив з нею, як з чужою. Вона відступила, але ні слова не сказала. Лише зневажливо глянула на нього й вийшла, гучно гримнувши дверима.

Дамір залишився в тиші. Всередині його стискала буря — болю, розчарування, але водночас з’явилось щось нове. Він відчув: зробив те, що давно мав зробити. Вперше по-справжньому захистив ту, кого кохає.

Дамір тримав телефон у руках, наче останній шанс дотягнутись до Софії. Він згадав про тітку Наталію — єдину людину, до якої Софія могла звернутись по спокій. Не гаючи ані хвилини, натиснув її номер.

— Алло?

— Тітко Наталю, це Дамір. — Його голос тремтів. — Скажіть… вона у вас?

На тому кінці дроту запанувала мовчанка. Така довга, що серце чоловіка стиснулося.

— Вона тут, — нарешті відповіла жінка тихо. — Втомлена, спустошена… але жива.

— Дякую… Боже, дякую вам! — Дамір відчув, як до горла підкотився клубок. — Я приїду. Просто скажіть, де ви...

— Зачекай, Даміре, — м’яко зупинила його Наталія. — Софія розбита. Те, що сталося, болить їй глибше, ніж ти можеш уявити. Вона дуже тебе любить, але зараз… їй потрібен час. Її світ зруйнувався, і вона сама намагається зібрати уламки.

— Але я… я хочу бути поруч. Хочу підтримати її. Вона не повинна проходити через це сама!

— Ти вже поруч, навіть не знаючи того. Її серце — з тобою. Але дозволь їй знову навчитися довіряти. Дай їй дихати. І коли вона буде готова — ти це відчуєш.

Дамір зітхнув. Він не хотів відкладати ні хвилини. Та в глибині душі розумів:  Наталія права.

— Я чекатиму. Скільки треба. Лише передайте їй… що я її люблю. І ніколи не залишу.

— Передам, Даміре. І знаю — вона це відчує.

Тітка Наталія поклала слухавку і ще кілька секунд мовчки дивилась у вікно. Серце тьохкало від болю за племінницю, яка, здавалося, ніколи не матиме спокою. Потім вона повільно пішла до кімнати, де сиділа Софія — закута у ковдру, з порожнім поглядом і чашкою давно остиглого чаю в руках.