Ірина Айві - Остання справа , Ірина Айві

Софія вийшла з будівлі суду, мов у тумані. Усе навколо втратило форму й чіткість. Кам’яні сходи, безликі обличчя перехожих, шум вулиці — все злилося в один монотонний гул. Вітер пробігся її щокою, як холодний дотик реальності, що безжально стягнула з неї маску сили.

Вона йшла повільно, мов у сні, притискаючи папку з документами до грудей, як щит. Під ногами рипів гравій, весняне сонце різало очі, але вона не зупинялась, не оберталась. Її машина стояла трохи далі — маленький острівець стабільності в океані розбитих надій.

Сівши за кермо, Софія не ввімкнула двигун. Вона просто сиділа, тримаючись за руль обома руками, ніби тільки він ще міг втримати її у цьому світі.

В голові — безлад. Слова судді звучали знову і знову, в'їдаючись у кожну думку, кожну клітинку. Відсторонена. Без права на захист. Без можливості довести, що вона не та, за кого її тепер вважають.

«Вони зруйнували все», — подумала вона, ковтаючи клубок у горлі. — «Я жила заради цієї роботи, заради справедливості. Я відродилася… А тепер знову стою перед прірвою».

Її очі повнилися сльозами, але вона не дозволила їм впасти. Вона мусила думати. Вона мусила вирішити, що робити далі. Але як боротися, коли тебе позбавили головної зброї — імені, честі, професії?

Рука потягнулась до телефону, але вона зупинилась. Телефонувати Даміру? Скаржитись? Плакати в його обіймах?.. Ні. Вона не мала права зараз бути слабкою. Він і так переживає достатньо.

Та попри всі зусилля стриматись — всередині неї все руйнувалося. Як жити, коли тебе знову наздогнало минуле?

Софія притулила лоб до керма. Серце стискалось від болю, образи, безсилля. Вона вперше за довгий час не знала, що робити далі.

Софія не пам’ятала, як рушила з місця. Ноги, руки діяли механічно, свідомість була десь далеко. Її тіло вело машину знайомими вулицями, аж поки вона не зупинилася перед старою церквою на пагорбі — тією, куди ходила ще в далекому минулому замолювати свої гріхи. 

Вона вийшла з машини, мов у трансі. Вітер злегка тягнув її пальто, сонце ховалося за важкими хмарами. Церква стояла спокійна, як фортеця надії. Софія відчинила масивні двері — знайомий запах ладану, тихе потріскування свічок, шелест молитви — все це огорнуло її.

Вона сіла на лаву в самому кінці зали й опустила очі. Хрестилась, але слів не знаходила. Мовчала. Її губи були нерухомими, та в серці — грім.

«Чому знову я? Чому минуле не відпускає? Чим я завинила?»

Сльози текли повільно, гарячі, зболені. Вона сиділа там, немов загублена душа, і тільки тоді, коли біль трохи відступив, у тиші подумала про нього. Про Даміра.

Його погляд, теплий і тривожний. Його руки, що тремтіли, коли торкались її щік. Його голос, що зупиняв бурю в її голові. Його очі, що не осуджували. Його серце — єдине місце, де вона відчувала себе захищеною.

«Він не злякався моєї правди. Він був поруч, коли всі інші відвернулись. Він не питав, чи заслуговую — просто прийняв. Любив...»

Софія здригнулась. Вона нарешті почула це слово в голові так чітко, що не могла його ігнорувати.

«Я його кохаю... Господи, я ж справді його кохаю...»

І ця думка не принесла їй страху. Вперше за довгий час вона відчула не розпач — а світло. Попри темряву, що зараз заполонила її життя, ця істина була як вогник, що не дає згаснути.

Вона підвелась, запалила свічку, прошепотіла:
— Допоможи мені його не втратити...

Софія повільно вийшла з церкви. Її кроки були впевненішими, але серце все ще билося, наче в клітці. Вона знала, що відчуває. Нарешті знала точно. Але це не полегшувало, а навпаки — стискало душу ще дужче.

«Я кохаю його… Але хіба маю право залишитися поруч? Хіба маю право зруйнувати все, що він будував роками?»

Вдома вона відкрила ноутбук. Пальці тремтіли, коли набирала повідомлення колезі-адвокату.

 Петре, я прошу тебе взяти справу Даміра. Усе вже готово, документи я тобі передам особисто сьогодні. Мені треба поїхати з міста. Поясню згодом, коли зустрінемось.

Вона вимкнула комп’ютер і взяла до рук телефон. Сіла на ліжко, притиснувши долоні до грудей. Потім відкрила повідомлення:

 Дамір... Я довго намагалася втекти від себе, від минулого, від людей, від усього. І тільки ти змусив мене знову повірити в себе. Я ніколи не думала, що можу відчути щось таке сильне, таке справжнє. Я кохаю тебе. Але саме тому маю піти. Не хочу бути для тебе тягарем, не хочу руйнувати твоє життя ще більше. Пробач мені за те, що йду, навіть не попрощавшись належно. Дякую, що був для мене світлом у темряві. Не шукай мене. Це мій вибір. І, можливо, найбільш правильний з усіх. Твоя, С.

Вона прочитала повідомлення тричі. Натиснула надіслати. Після цього — вимкнула телефон. Потім взяла валізу, заздалегідь зібрану, й тихо вийшла з квартири.

На вокзалі її вже чекав квиток, замовлений на ім’я Олени. Вона сіла в потяг і заплющила очі. Попереду була тітка Наталія — спокій, тиша, ліси і вода, далекі від камер, пліток і болю. Але з серцем важким, як камінь.

Бо там, у місті, вона залишила чоловіка, якого кохала…