Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

розташованому неподалік аміківської бази, ви будували там церкву?

— Ні, — відказала Номер П’ять.

— Чому ж так?

Вона порозмірковувала над цим близько хвилини й промовила:

— Ні.

— А де ви молилися?

— Оте

ь Кур берг приходив до на у дім, — сказала оазянка. — ілий день він ходив від одного дому до ін ого і до ін ого. Ми екали на нього. Ми екали довго. Потім він приходив, итав нам із Книги, ми молили я, потім він і ов.

— Можна й так робити, — ввічливо погодився Пітер. — Дуже навіть хороший спосіб. Казав-бо Ісус: «Де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там я серед них[33]».

— Ми ніколи не ба

или І у а, — сказала Обожнювач Номер П’ять. — ерква кра е.

Не спромігшись стримати гордості, що наринула на нього, Пітер усміхнувся. Він щиро сподівався, що для оазян справді кращою буде церква, яка матиме будівлю з каменю.

— Але ж де Курцберґ жив? — наполіг Пітер. — Я маю на увазі, де він спав, коли був тут, із вами?

Пітер уявив собі сповитого у ванну-кокон Курцберґа, який у модній піжамі обливається потом усю ніч. Невисокий на зріст, пастор принаймні б умістився в оазянському ліжку.

— Оте

ь Кур берг мав авто, — повідомила Обожнювачка Ісуса Номер П’ять.

— Авто?

— Велике авто, — вона окреслила руками в повітрі нерівний прямокутник, що жодним чином не підказував, яке ж саме авто було в Курцберга.

— Ти хочеш сказати, що він просто від’їздив, щоб переночувати... е-е... щоб поспати на аміківській базі?

— Ні. Авто мало ліжко. Авто мало їжу. Авто мало в

е.

Пітер кивнув. Ну звісно ж. Це було очевидне рішення. І, без сумніву, таку машину — може, навіть ту саму, Курцберґову — Пітерові також надали б до користування, якби він попросив. Але він свідомо вирішив не йти цим шляхом і не шкодував про це. Пітер відчував, що між Курцбергом і його паствою пролягала прірва, подолати яку було неможливо, хоч якими приязними і заснованими на взаємоповазі були їхні стосунки. Оазяни сприймали свого першого пастора як прибульця в усіх розуміннях цього слова. Проживаючи у своєму авто, Курцберґ давав знак, що ладен будь-коли ввімкнути двигун, натиснути на газ і поїхати геть.

— Як ти гадаєш, де Курцберґ зараз?

Якийсь час Номер П’ять мовчала. Інші Обожнювачі Ісуса вже були зовсім поряд, ледь чутно ступаючи по землі своїми м’якими черевиками. Цегла, без сумніву, була тяжезна, але оазяни, несучи її, не кректали й не плутали ногами.

— Тут, — відказала нарешті Номер П’ять і змахнула рукою перед себе, позначивши так, мабуть, увесь світ загалом.

— Ти гадаєш, він живий?

— Я вірю. Воля Божа.

— Коли він... гм... — Пітер спинився, розмірковуючи, як краще поставити доволі своєрідне запитання. — Він попрощався? Я маю на увазі, коли ти востаннє його бачила? Коли він залишав вас, він сказав: «Я йду і більше не повернуся»? Чи, може: «Побачимося наступного тижня»? Чи... що він сказав?

Номер П’ять знову мовчала. А тоді промовила:

— Не попро

ав я.

— Боже, благо

лови на у зу трі , от е Пітере, — озвався до нього чийсь голос.

Отож, оазяни прийшли будувати свою церкву, або ж, як називали її вони,

еркву. Одного дня Пітер сподівався відучити їх від цього слова, замінивши його на інше. Ці люди цеглина за цеглиною зводили будову і водночас були не спроможні вимовити назву того, над чим так самовіддано трудилися. Було в цьому щось несправедливе.

Останнім часом Пітер почав якомога частіше, однак ненав’язливо, замість слова «церква» вживати «обитель». «Ми будуємо обитель», — частенько казав він (жодного свистячого чи шиплячого звука!) або ж поєднував обидва слова в одному реченні. Дбайливо викорінюючи будь-яке можливе непорозуміння, Пітер намагався пояснити значення цього слова оазянам. Це місце, казав він, що дарує безпечне й гостинне пристановище всім, хто прийме Ісуса у свої серця. Обитель існує і на небесах, це стан вічного духовного єднання з Богом.

Нове слово почали вживати лише декілька оазян. Більшість воліла казати «

ерква», хоч їхні тіла й судомило через це. Ті ж, хто казав «обитель», попри їхні запевнення, здавалося, не розуміли Пітерових пояснень.

— Обитель там, на небе

ах, — казав Обожнювач Ісуса Номер П’ятнадцять, здіймаючи палець у небо. Потім показував на напівзбудовану церкву: — Небе а тут.

Пітер усміхався. На його переконання, «небеса» були не на небі, вони не мали астрономічних координат, вони існували всюди і в усьому. Але, напевно, читати таку метафізику оазянам час іще не настав. Вони вміли відрізнити місце, яке будували, від Бога, часткою якого хотіли стати, — це вже було добре.

— Гаразд, — казав Пітер.

— Хвала І

у у, — відгукувався Обожнювач Ісуса Номер П’ятнадцять, а голос його звучав так, ніби хтось висмикував ногу з багновиська, яке її засмоктало...

— Хвала навіки, — трохи сумовито відповідав Пітер.

Шкода, певною мірою, що Ісуса охрестили «Ісус». Хороше наймення, прекрасне, але з Даниїлом, чи Давидом, чи навіть Неємією тут повелося б легше. Що ж до Сі-2 чи дівчинки з Оскалузи, яка назвала цю планету Оазою, то про них тут краще