Дарина Міс - Занадто багато в мені, Дарина Міс

Марк замовкає, але його погляд залишається холодним.

— Любиш? Після всього цього? Це для тебе любов? Зізнатись перед натовпом? Це наче знущання якесь, — кожне слово ранить, бо я не знала як відкрити правду, аби він зрозумів. 

— Я не знущалася, — шепочу. — Я просто боялася втратити тебе. Боялася, що ти не приймеш правду.

Він дивиться на мене, мовчки борючись із своїми емоціями. Настя підходить ближче і обережно торкається його руки, але він її відкидає, навіть не глянувши.

— Зараз я не знаю, чи можу тобі довіряти, — каже він тихо. — Ти вибудувала цілу виставу замість того, щоб просто поговорити зі мною чесно. І це для тебе любов?

Я стою серед залу, ніби прикута до місця, а Марк відходить, залишаючи мене в стані повної розгубленості. Люди навколо продовжують говорити, розглядати фотографії, але я нічого не чую. 

Усе пішло не так, як я сподівалася. Я думала, що він зрозуміє, побачить, як багато для мене означає. Але зараз я бачу лише біль і гнів у його очах.

Зараз мені потрібно побути самій, і виходжу із галереї. На вулиці холодно, але я майже цього не відчуваю. Я бачу, як Марк стоїть неподалік, трохи осторонь від входу. Він курить, явно роздратований. Настя стоїть поруч, щось говорить йому, але Марк знову жестом показує їй, щоб відійшла.

Я вагаюся. Залишити все, як є, і дати йому охолонути? Чи піти до нього й спробувати пояснити все зараз, поки емоції ще свіжі?

Я вирішую ризикнути. Підходжу ближче, і він помічає мене. Його погляд знову холодний, але він не відходить.

— Марку, будь ласка, вислухай мене, — кажу я тихо.

Він мовчить, але я бачу, як він намагається тримати себе в руках.

— Я не хотіла, щоб усе так сталося, — починаю я. — Це не була гра. Для мене це було важливо. Увесь цей час я намагалася зібратися з духом, щоб сказати тобі правду, але я боялася, що ти відштовхнеш мене знову.

— І тому ти вирішила влаштувати шоу? — питає він спокійно, але я бачу в його очах втому.

Марк замовкає, ніби обдумуючи мої слова. Настя знову намагається втрутитися, але він коротко кидає їй:

— Настю, дай нам поговорити.

Вона обурено відходить, але я навіть не дивлюся в її бік. Усі мої думки лише про нього.

— Ні. Я хотіла, щоб ти побачив мене. Не як когось з анонімної сторінки, а як справжню. Ту, яка була поруч увесь цей час.

— І що далі? — різко питає він. — Ти хочеш, щоб я просто забув, як почувався хвилину тому? Як довіряв тому, кого не існувало?

— Вона існувала, Марку. Це була я. Усе, що ти бачив, усе, що ми обговорювали — це було справжнє. Моє.

Марк дивиться на мене. Його очі наповнені емоціями, які він ледве стримує. Вони кричать голосніше, ніж будь-які слова. Злість, розгубленість, біль – усе змішалося в цьому погляді, і я відчуваю, як серце стискається від думки, що я стала причиною цього хаосу.

— Справжнє? — повторює він з гіркою усмішкою, яка виглядає майже як гримаса. — Справжні люди не ховаються, Соню. Вони не вигадують себе.

— Я не вигадувала себе, — відповідаю, мої слова звучать майже як благання. — Я була собою. Завжди. Просто... боялася показати, ким я є.

— Боялася? — його голос зривається, очі блищать. — А я що? Я не боявся? Я не ризикував, коли відкривався перед тобою? Коли довіряв, коли думав, що нарешті знайшов когось, хто...

Він зупиняється, різко відводить погляд, ніби ці слова були надто болючими навіть для нього самого.

— Марку, я зробила помилку, — кажу я тихо, голос тремтить. Я відчуваю, як сльози підступають до очей, але змушую себе продовжити. — Але те, що я відчувала, було справжнім. Кожна розмова, кожна емоція — це була я.

— І це все тепер нічого не означає, — каже він, його голос низький, майже шепіт. — Тому що тепер я не знаю, хто ти.

— Ти знаєш мене, — відповідаю, крокуючи ближче, хоч він відступає на півкроку назад. — Ти знав мене тоді, ти знаєш мене зараз. Я була поруч увесь цей час. І я залишаюся тут, перед тобою, справжня, і тепер без масок.

— І що з цього? — він різко повертається до мене, його слова ріжуть, як лезо. — Я закохався в ілюзію, чорт побери.

— Це була я! — сльози вже котяться по моєму обличчю, і я більше не намагаюся їх стримувати. — Я була поруч. Я слухала тебе, розуміла тебе, ділилася з тобою своїм життям. Це була я, Марку. Усе це була я, — останні слова промовляю пошепки.

Він на секунду завмирає, ніби мої слова влучають у щось глибоке, але цього замало. Я бачу, як він стискає кулаки, намагаючись втримати себе від вибуху. Його очі ковзають моїм обличчям. Мої сльози завжди змушували його завмирати. І схоже сьогодні не виняток.

— Ти хочеш, щоб я повірив, що це було чесно? — питає він, і в його голосі з’являється тремтіння. — Але це було нечесно, Соню. Це була брехня. І я... я просто не можу цього прийняти.

Я дивлюся на нього, відчуваючи, як ґрунт під ногами рушиться. Моє серце стискається так сильно, що здається, зараз зупиниться.

— Марку, будь ласка... — я тягнуся до нього рукою, але він різко відступає, ніби боїться доторкнутися до мене.

— Не треба, — тихо каже він, але в його голосі більше не злість. Тепер там лише біль. Він проводить рукою по обличчю, зітхає й відводить очі. — Просто... дай мені побути одному.

— Марку, я...

— Ні, Соню, — перебиває він, і тепер його голос твердіший. Він дивиться на мене востаннє, а потім відвертається. — Я не можу зараз.

— Просто пам’ятай, що я дуже кохаю тебе, — останні слова губляться у моїх тихих схлипах, але це нічого не змінює.

Бо він йде, залишаючи мене стояти посеред стоянки. Одну. Мої очі слідкують за ним, поки його постать не зникає.

Я залишаюся одна. У грудях — порожнеча, ніби хтось вирвав шматок мене самої. Я опускаю голову, вдихаючи, але повітря здається важким. Це мало бути моментом, коли все стане на свої місця. Натомість я, здається, втратила все.

Так завжди було, і, схоже, це ніщо не зможе змінити.