Дарина Міс - Занадто багато в мені, Дарина Міс

Розділ 25

Галерея виявилася просторою, зі світлими стінами, які ідеально підкреслювали фотографії. У повітрі витає легкий аромат свіжих квітів, а приглушені голоси та ніжна музика створюють майже магічну атмосферу. Я переступаю поріг і зупиняюся, розглядаючи натовп. Люди вже зібралися біля експонатів, в очікуванні офіційного відкриття. Хвиля хвилювання прокочується через мене, змушуючи руки трохи тремтіти.

— Ось і наша зірка, — дядько підступає ближче, кладучи руку мені на плече. Його голос звучить тепло й підтримуюче. — Готова вразити всіх? Твої роботи говорять самі за себе, Соню.

Я видихаю й усміхаюся, хоч у грудях щось стискається.

— Дякую, — шепочу я.

Поки я приймаю перші привітання й відповіді гостей, мій погляд раз у раз блукає залом, поки нарешті не зупиняється. Марк. Він стоїть біля дальньої стіни, майже непомітний у натовпі, і мовчки спостерігає за всім, що відбувається. Його очі, сповнені якогось глибокого нерозказаного відчуття, зустрічаються з моїми. На мить час ніби зупиняється. Поруч я бачу його незмінну подругу, яка продовжує дратувати мене. Бо стоїть поруч. Бо може дозволити собі торкатись Марка. І він її не відштовхує. Клята Настя.

В цей же час я помічаю як дядько махає рукою з іншого кінця залу, показуючи, що пора починати. Я киваю й, зібравши всю свою рішучість, виходжу до імпровізованої сцени, де на мене вже чекає мікрофон.

Світло прожекторів таке яскраве, а зал тоне у напівтемряві. За моєю спиною, захованими під чорною тканиною, залишаються ті самі фотографії — найважливіші. Ті, які я виставляла анонімно й наважилася показати лише зараз.

— Доброго вечора, — починаю я. Мій голос, хоч і тремтить спочатку, та далі стає упевненішим. — Дякую, що ви тут сьогодні. Для мене це особливий день. Кожна фотографія, яку ви побачите, — це частинка мене, моїх відчуттів, думок, спогадів.

Я намагаюсь не дивитися в той бік, де стояв Марк, але, здається, це марно. Він уже наблизився ближче до сцени, й наші погляди знову зустрілися.

— Фотографія — це не лише про те, що ми бачимо. Це про те, що відчуваємо, дивлячись на світ або на людей поруч. Іноді ми зупиняємо погляд на комусь і бачимо більше, ніж просто їхнє обличчя. Ми бачимо їхні історії. Їхню силу. Їхню вразливість… і красу, яка захована від інших.

Марк зупиняється зовсім близько. Його обличчя напружене, але погляд залишається теплим.

— Дехто може стати частиною твого життя, навіть якщо спочатку ви цього не помічаєте, — кажу я. Голос мій трохи тремтить, але я тримаюсь. — Іноді ці люди змінюють усе… — останні слова звучать, а мій погляд прикований до людини, яка змінила для мене буквально все.

Дядько дає сигнал, і тканина, що закривала фотографії, повільно опускається. У залі лунають перші вигуки захоплення, потім — оплески. Я бачу, як люди, стоячи перед фотографіями, завмирають, розглядаючи їх.

Марк оглядає роботи. Його очі пробігають по пейзажах, незнайомих обличчях. Вираз на його обличчі залишається нейтральним, поки він не зупиняється перед портретом… своїм портретом.

Його очі широко розкриваються. Він миттєво ковзає поглядом до сусіднього знімка. Це та сама  «незнайомка”, яку я сфотографувала у дзеркалі, приховавши половину власного обличчя.

Я бачу, як його обличчя змінюється. Спочатку це шок. Потім усвідомлення. Його погляд піднімається й зустрічається з моїм.

— Це ти… — ледве чутно шепоче він, і ці два слова відлунюють у моєму серці.

Я сходжу зі сцени, роблю крок йому назустріч. Але щось змінюється. Ніби його пробиває блискавкою. Марк різко випростовується, його очі широко розкриті, а в погляді стільки всього одразу — подив, розгубленість, страх.

— Марку… — наважуюся сказати я, але він навіть не дивиться на мене. Його постать здається віддаленою, навіть якщо він стоїть усього за кілька кроків.

Його обличчя кам’яніє, погляд наповнюється злістю. Він різко відвертається від мене, ніби не знає, як поводитися. Його плечі напружені, руки стиснуті в кулаки.

Я мовчу, дивлюся на його спину з хвилюванням, але не знаю, що сказати. Все це я зробила не для того, щоб налякати його чи викликати цю реакцію. Я хотіла, щоб він зрозумів, хто я насправді, і що я завжди була поруч, навіть коли здавалось, що це не так.

Але тепер переді мною зовсім інший Марк. Він розгублений і наляканий. Він намагається зібратися, зробити вигляд, що все під контролем, але йому це не вдається. Його руки продовжують тремтіти, хоча він стискає їх ще міцніше.

Марк розвертається та рушає до мене. Його обличчя сповнене злості та розгубленості. Я завмираю на місці, але намагаюся зберігати спокій. Він зупиняється прямо переді мною. Його голос тихий, але кожне слово – ніби удар.

— Це ти? — питає він, навіть не намагаючись приховати гнів. — Увесь цей час це була ти?

Я дивлюся йому у вічі, намагаючись пояснити все своїм поглядом. Але він не чекає відповіді, він продовжує:

— Ти водила мене за ніс. Дозволила мені довіряти, відкриватися. Коли я відштовхував тебе, коли зізнався, що закохався в іншу… тією іншою була ти, — промовляє так, наче щойно усвідомив абсурдність всією ситуації.

— Марку, — починаю я, але він піднімає руку, змушуючи мене замовкнути.

— Ні. Ти мала сказати мені раніше. Тоді, коли я відкрився тобі. А ти вирішила зіграти в цю гру, зробити виставу! Уявляєш, як я зараз почуваюсь? — його голос стає гучнішим, і кілька гостей озираються. Настя стоїть неподалік, задоволено усміхаючись, ніби чекаючи, коли я повністю провалюся. — Чорт, Соню. Ти знала, що це я, але натомість змусила мене думати, що вона… це хтось інший. 

— Я не хотіла тебе образити, — нарешті кажу я. — Я просто не знала, як… як сказати тобі.

— Ти не знала, як сказати? — він сміється з гіркою іронією. — А як тепер? Тепер знаєш? Ось так краще?

Його слова боляче ранять, але я намагаюся триматися.

— Я зробила це не для того, щоб принизити тебе, — відповідаю я. — Я зробила це, бо… я люблю тебе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍