Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

назву Фліннової книжки і лабіринти кривих дзеркал, які бачив на карнавалах, коли був малим, — все, що ти бачив, потрапивши всередину, здавалося одночасно й істинним, і хибним.

Коли я під’їхав до платної магістралі, вже темніло. Я почав думати про зустріч із Діаною і до чого вона призведе. Нервував, ніби перед першим побаченням. Згадав про пістолет, дістав його з кишені, поставив на запобіжник і сховав у бардачок. Зрештою, я закінчив своє поліційне життя, не використавши пістолет, і добре, що так сталося.

Я знав, що забуду про цей випадок, як забув багато інших, з яких складалося моє життя, ці історії, напевно, були ані кращі, ані гірші за будь-які інші. Якби мені довелося вибрати тільки один зі своїх спогадів, історію, яку я запам’ятаю до самого кінця, спогад, який містер Альцгеймер ніколи не зможе в мене відняти, то хотів би запам’ятати цю спокійну, тиху, багатообіцяючу поїздку до аеропорту, коли знав, що знову побачу Діану і, можливо, вона вирішить залишитися.

Я бачив, як вона проходить через вихід і помітив, що в неї була тільки одна невелика сумка, ручний багаж, який беруть у дуже коротку поїздку. Я помахав їй, і вона помахала у відповідь. Кілька секунд потому ми зустрілися біля кіоску з книжками, і я поцілував її в щоку. У неї були інший колір волосся, нові парфуми й пальто, якого я раніше не бачив, але всміхалася мені так, як завжди.

— Це все, що ти захопила з собою? — запитав я, взявши сумку.

— Я найняла фургон, наступного тижня він привезе мої речі. Я збираюся на деякий час залишитися, отже, краще скажи своїй дівчині вимітатися, і то швидко.

— Ти говориш про Мінні Маус? Ді, вона пішла від мене. Думаю, що вона все ще закохана в того хлопця Міккі.

Ми йшли до стоянки, тримаючись за руки, сіли в машину і покинули аеропорт. Вона розповідала мені про нашого сина з дружиною та нашу онуку. І, слухаючи її голос, я відчував, що всі спогади про злочин, який не давав мені спокою вже кілька місяців, відлітають один за одним, зникаючи десь на шосе, як розвіяні вітром сторінки старого рукопису.

Епілог

Історія Дерека спричинила такий сплеск, що хвилі дісталися і до невеликого містечка в Алабамі. Данна Олсен зателефонувала мені через кілька днів, я саме прямував у Лос-Анджелес, щоб зустрітися з телевізійним продюсером. Також я мав зустрітися з Джоном Келлером, який недавно переїхав на Західне узбережжя й орендував будинок в окрузі Орендж, у Каліфорнії.

— Привіт, Пітере, — сказала вона. — Це Данна Олсен. Пам’ятаєте мене?

Я сказав, що пам’ятаю, й ми обмінялися кількома словами, перш ніж вона перейшла до суті.

— Пітере, я збрехала вам тоді. Я знала, де інша частина рукопису, я прочитала його ще до смерті Річарда, але не хотіла віддавати ні вам, ні комусь іншому. Я була зла. Читаючи його, зрозуміла, наскільки Річард кохав ту жінку, Лору Бейнз. Навіть коли видавалося, що він злий на неї, у мене не виникло жодних сумнівів: він помер, кохаючи її. Річард учинив нечесно. Я почувалася старою шкапою, яку він тримав поруч тільки тому, бо не знав, що ще робити. Я дбала про нього, мирилася з усіма його дивацтвами, а, повірте мені, їх було багато. Він використав останні місяці свого життя, щоб написати книжку, у той час як я була поруч. Я почувалася зрадженою.

Я був десь на Роузвуд-авеню, у Західному Голлівуді, перед рестораном, де мав зустрітися зі знайомим.

— Міс Олсен, — сказав я, — зважаючи на останні події, я маю на увазі арешт Сіммонза, не думаю, що…

— Я не звертаюся до вас із діловою пропозицією, — сказала вона, щоб одразу ж усе прояснити. — Я сподівалася, що рукопис більше не становитиме для вас як агента значного інтересу. Але все одно останнім бажанням Річарда було опублікувати рукопис. Якщо забути історію з Бейнз, ви знаєте, як він хотів стати письменником, і я гадаю, він був нестямно радів, якби ви взяли його роботу. На жаль, він не дожив до цього. Але тепер розумію: відправити його вам було б хорошою думкою.

Я не знав, що й сказати. Зрозуміло, я не збирався зв’язуватися зі справжньою історією злочину, оскільки вся теорія Флінна розбилася на друзки останніми подіями, які довели, що уява автора прикрасила реальні події. Джон Келлер довго розмовляв по телефону з Роєм Фріманом, відставним детективом, який став зіркою ЗМІ, — «КОЛИШНІЙ ДЕТЕКТИВ РОЗГАДУЄ ТАЄМНИЦЮ ДВАДЦЯТИВОСЬМИРІЧНОГО ВБИВСТВА» — і тимчасово переїхав у будинок своєї колишньої дружини в Сіетлі, щоб уникати репортерів. Джон надіслав мені електронного листа, у якому стисло пояснив, що в історії взагалі не залишилося таємниць.

Але я не міг сказати це Данні, вона й сама все чудово розуміла.

— Було б добре, якби я міг проглянути його, — сказав я, махнувши продюсеру, який ішов до ресторану. Його обличчя майже повністю було сховане під величезними зеленими сонцезахисними окулярами, що робило його схожим на гігантського цвіркуна. — У вас же збереглася адреса моєї електронної пошти, правда? Завтра я повернуся додому і знайду час перечитати його.

Продюсер помітив мене, але він не потрудився пришвидшити крок чи помахати рукою у відповідь. Він видавався спокійним, байдужим, у такий спосіб намагаючись підкреслити свою важливість.

Міс Олсен запевнила, що мала адресу моєї електронної пошти, і негайно відправить мені рукопис.

— Останні кілька тижнів були важкими для нього. Пітере, гадаю, це помітно з кінцевих розділів. Там є дещо… Та в будь-якому разі побачите, про що я.

Того ж вечора я зустрівся з Джоном Келлером, який підібрав мене біля готелю. Він був засмаглий і з двотижневою бородою, яка йому личила.

Ми пообідали в японському ресторані «Шуґафіш» на заході Сьомої вулиці, який, за словами Джона, був найновішою модною місциною і де він замовив нам столик. Кожні п’ять хвилин офіціанти підносили нам різні страви, вмісту жодної з яких я не зміг визначити.

— Це ж треба! — вигукнув він, коли я переказав йому розмову з Данною Олсен. — Подумати тільки! Якби вона тоді віддала тобі рукопис, ти б не підсадив мене на цю історію, я б не знайшов Фрімана і він не почав би ритися в старих файлах. І ми, ймовірно, ніколи б не дізналися правду про вбивство.

— З іншого боку, я б опублікував книжку, — сказав я.

— Книжку, яка не була б правдивою.

— Чий це клопіт? Знаєш що? Річарду Флінну не щастило аж до кінця. Навіть після смерті він