Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

— Отже, я пішов туди, тихо відчинив вхідні двері й увійшов усередину. Світло все ще горіло, і коли я зайшов, побачив його на підлозі, всюди була кров. Професор лежав із розбитим обличчям. Вікна були широко відчинені. Я їх зачинив і скрізь вимкнув світло. У мене був із собою ліхтарик.

Він повернувся до мене.

— Я був упевнений: це зробив Флінн. Гадав, що коли я пішов, то вони посварилися і побилися. Коли ви так сильно когось б’єте, то завжди є ризик вбити, чи не так? Один сильний удар, бац! Кінець! Я не знав, що робити. Одна справа вдарити типа, який зробив із мене дурня і прикидався другом після того, як трахнув дружину, а мене посадив у божевільню, тільки щоб стати моїм тюремником, але зовсім інше — вдарити когось, хто лежить на підлозі, швидше за все, мертвий, аніж живий. Знаєте, гадаю, я б пішов і залишив його там або викликав би швидку, хтозна… Але коли я схилився над ним із ліхтариком, він розплющив очі й подивився на мене. І я побачив його очі, і згадав, як прямував за ним у той вечір, коли Анна пішла в готельний номер, як я піднявся сходами і, наче придурок, прикладав вухо до дверей. Ніби я не знав, що відбувається всередині, я мусив іти і слухати, як він трахає її. Згадав сучку, що сміялася і називала мене імпотентом, і це після того, як я врятував її. Це було останньою краплею. Я взяв кийок і сильно його вдарив один раз. Замкнув двері, викинув кийок в озеро і пішов додому. Перш ніж лягти спати, я думав про Вайдера, який лежав там мертвий, весь у крові, й мушу сказати: я почувався добре. Я взагалі не шкодував про скоєне, точніше, про те, що закінчив розпочате іншим чуваком. Уранці я повернувся додому, а решту ви знаєте. Я думав, його побив Флінн, поки кілька днів тому тут не з’явилися ви. Поки сюди не приїхав той репортер, я про це навіть не думав. Для мене все травою поросло. І це все, чувак.

— Вайдер помер через дві години, принаймні так сказав патологоанатом. Ви могли би врятувати його, якби викликали швидку.

— Я знаю, що вони казали, але впевнений: він помер на місці. Це не має значення.

— Перш ніж вийти з будинку, ви повідкривали шухляди і порозкидали папери на підлозі, намагаючись інсценувати пограбування?

— Ні, чоловіче, я просто пішов.

— Ви впевнені?

— Так, я абсолютно впевнений.

На кілька хвилин я замислився, чи варто продовжувати.

— Знаєте, Дереку, я тут думав… Ви так ніколи й не дізналися, хто тієї ночі вбив вашу дружину?..

— Ні, я так і не дізнався.

— І вас це не непокоїло?

— Може, й непокоїло. То й що?

— Кохання всього вашого життя лежало на підлозі в калюжі крові, і спершу ви зателефонували її коханцеві й попросили його врятувати ваш зад. Ви подзвонили 911 через вісім хвилин після розмови з Вайдером. Досить дивно, вам так не здається? Просто цікаво: чи професор справді вам повірив? Ви обговорювали з ним це вбивство віч-на-віч?

Він витягнув із кишені пачку цигарок і побачив, що вона порожня.

— У мене є ще одна в майстерні, — сказав він, показуючи на скляну веранду.

— Сподіваюся, ви не збираєтеся втнути дурницю, — сказав я, і він із подивом подивився на мене.

— А, ви про… — сказав він і почав сміятися. — Вам не здається, що ми занадто старі, щоб грати в ковбоїв? Зброї тут нема, не хвилюйтеся. Я ніколи в житті не тримав зброї.

Коли Дерек пішов у майстерню, я засунув праву руку в кишеню і великим пальцем повільно зняв пістолет із запобіжника. Потім звів курок і тримав його, затиснувши в руці. Я працював поліціянтом понад сорок років, але мені ніколи ні в кого не доводилося стріляти. Через брудну шибку я побачив, як Дерек нишпорив на верстаку, де були порозкидані всілякі речі. Потім він нахилився і почав ритися в коробці. Через кілька хвилин повернувся, тримаючи між великим і вказівним пальцем правої руки пачку «Кемел».

— Бачите? Можете вийняти руку з кишені. У вас там пістолет, правда?

— Так і є.

Він закурив, засунув пачку назад у кишеню і запитально на мене подивився.

— Ну що? Думаю, ви розумієте, що я не повторюватиму все це поліціянтові. Маю на увазі, справжньому.

— Я знаю.

— Але ви думаєте, що я вбив Анну, так?

— Так, гадаю, ви вбили її. У той час слідчі ретельно дослідили її минуле, шукаючи потенційних клієнтів. Я читав звіт. Дереку, вона не була повією. До зустрічі з вами вона приблизно два роки працювала барменкою в Атлантик-Сіті в місці під назвою «Рубіз Кафе». Її описували як гарну дівчину, порядну і розумну. Напевно, це все було у вашій голові — маю на увазі поганих хлопців і вимагання грошей, її важке минуле, те, що вона спала з великою кількістю людей і сміялася над вами за вашою спиною. Насправді цього всього не було, ви це вигадали. Я навіть не впевнений, що в неї був любовний зв’язок із професором. Може, вона просто попросила його про допомогу. Коли повернулася пам’ять, ваші нічні жахіття повернулися, так?

Він дивився мені просто в очі, облизуючи нижню губу.

— Думаю, вам краще піти. Це не моя справа, вірите ви чи ні. Я збираю речі.

— Дереку, час грати в бейсбол, хіба ні?

Він тицьнув указівним пальцем лівиці на мене, закручуючи великий палець так, щоб рука мала форму пістолета.

— Ви тямите в цьому, я серйозно.

Він показав мені на двері.

— Дереку, коли Леонора поїхала в Луїзіану?

— Десь два тижні тому. Чому питаєте?

— Та просто. Бувайте.

Я відчував його погляд у себе на спині, аж поки не повернув за ріг. Дерек, здавалося, не знав, що тепер усе робиться без дротів. Просто в нагрудну кишеню куртки ставлять спеціальний олівець.

Через кілька хвилин, коли я виїжджав із Візерспун-стрит, почув поліційні сирени. Десь у досьє на Сіммонза було вказано, що його батько давно переїхав в інший штат і зник. Цікаво, чи хтось перевірив цю історію. Він сказав мені, що Вайдер якось його загіпнотизував. Чи ж дізнався професор, на що здатний його пацієнт? Якого біса він дав такому збоченцю ключі від свого будинку? Чи ж він був упевненим, що його амнезія незворотна і що Сіммонз назавжди залишиться бомбою без детонатора? Але детонатор був там весь час.

Тільки дорогою в аеропорт я згадав