Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

— Відпустити?

— Не його, — пояснила вона. — А той біль, який ти несеш у собі.

Я опустила очі.

— Як це зробити?

— Перестати згадувати минуле в теперішньому. Подивитися на нього не через призму образи, а через те, що ти відчуваєш зараз.

Мої пальці мимоволі стиснули край ковдри.

— А якщо я не знаю, що відчуваю?

Мама усміхнулася, але в її очах було розуміння.

— Ти знаєш. Просто боїшся це визнати.

Хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Я дійсно знала. Усвідомлювала це, коли ловила себе на тому, що шукала його погляд у натовпі, що прислуховувалася до кожного слова, сказаного ним.

Мама ніжно торкнулася моєї руки.

— Я бачила, як ти дивишся на нього. Це не просто байдужість.

Моє серце стислося.

— Я не можу забути, що він зробив, мамо…

— Тобі варто зрозуміти: ти тримаєшся за біль, який вже не визначає цього хлопця. Ти борешся не з ним, а з собою.

Я мовчала.

— Просто подумай про це, — тихо додала мама.

Вона погладила мене по волоссю, а потім піднялася й залишила мене наодинці зі своїми думками.

А я ще довго дивилася в темряву за вікном, розуміючи, що мама права. Я справді борюся не з Тимуром.

А зі своїми почуттями до нього.

Я сиділа на ліжку, намагаючись заспокоїти хаос у голові. Але все було марно. Мамині слова, власні сумніви, цей дивний страх, який я не могла пояснити… І Тимур.

Перед очима знову спалахнула сцена, яка сталася перед цією розмовою. Його руки на моїй талії. Гарячий подих біля шиї. Очі, в яких палало щось більше, ніж просто бажання. Я мала його зупинити ще раніше. Повинна була навіть не дозволяти йому зайти так далеко. Але в ту мить здавалося, що все правильно. Що це неминуче.

Аж поки різкий спогад з минулого не пронизав мене, мов удар струмом.

Сміх у коридорі школи. Знайомий і знущальний. В усьому своєму відчаї я згадала цей момент, який чітко закарбувався в пам'яті.

— Христю, які красиві в тебе окуляри, даш поносити? — запитав Тимур, його голос звучав так, ніби він уже знав відповідь. Без жодного дозволу він зняв окуляри з моїх очей, підніс їх до свого обличчя, немов предмет для виставлення на показ.

Він тримав окуляри на носі, як якимось чином підтверджуючи своє право на все, що належить мені.

Я стояла мовчки, відчуваючи, як червоніло обличчя. Він усміхався, його очі сміялися разом із ним. Для нього це була звичайна гра. Для мене — катування, яке щоразу повторювалося, але з кожним разом ставало болючішим. Мені не вистачало слів, щоб відповісти. Я була безсилою перед його іронією, перед тим, як він знову розчарував мене в усіх моїх надіях. Ті окуляри, які я так ретельно вибирала, стали лише інструментом його забави.
   
Його друг, Сергій, підійшов до нього, кидаючи невпевнений погляд на окуляри, які тепер злилися з Тимуром, стали частиною його образу — символом його влади. Вигляд Сергія був спокійним, майже без емоційним, що робило його ще більш загадковим. Я не могла зрозуміти, що він насправді відчував, але чомусь він здавався таким далеким від Тимура. У нього була якась інша аура, інша впевненість, яка контрастувала з нахабністю друга.

— Хіба тобі не шкода її? — запитав Сергій, кидаючи на мене погляд, в якому була невидима жалість. Його слова звучали тихо, але з гіркотою, ніби я була чимось жалюгідним, вартим співчуття. Можливо, він бачив більше, ніж я могла дозволити собі побачити в той момент, і його погляд був єдиним, в якому не було ні глузування, ні зневаги.

Тимур відмахнувся від нього, як від мошки, і знову подивився на мене з презирством. Його очі загорілися ще сильніше, коли він відповів:

— Кого її? Та ти подивися на неї, страшко. Хіба її хтось колись полюбить? — його слова не просто боліли. Вони були як шипи, що проникали прямо в серце, і я відчула, як вони розривали усі мої надії, залишаючи за собою лише порожнечу.

Сергій важко зітхнув і зробив крок назад, наче намагався знайти слова, щоб змінити ситуацію, але зрозумів, що це неможливо. Він знизав плечима, подивився на мене, а потім на Тимура, і з сумом сказав:

— Дурний ти, Тіме,  дурний.

Тимур спалахнув. Він не зрозумів, що мав на увазі Сергій, і його очі блиснули від люті. Він нахмурився і повернувся до друга, мов пантера, готова до нападу.

— Що ти сказав?! — його голос став різким. Йому не подобалося, коли хтось ставив під сумнів його владу.

Сергій, не зважаючи на погляд Тимура, рішуче відповів:

— Поверни їй окуляри!

Тимур, не вагаючись, скинув їх із носа і кинув на підлогу. Вони впали, розбившись на уламки, які розлетілися по коридору, і я відчула, як моє серце стислося від болю. Я опустила голову, не знаючи, чи варто мені підняти їх, чи краще залишити все на місці. Я впала на коліна, мовчки витираючи сльози, що несподівано покотилися по щоках.