Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Розділ 25. Між болем та прощенням

Христина

Я сиділа в кімнаті, обійнявши себе руками, і тихо плакала. Сльози котилися по щоках, а серце стискалося від болю.

Раптом у двері постукали.

— Доню, можна до тебе? — почула я голос мами.

Я швидко витерла сльози долонею, намагаючись зробити вигляд, що все гаразд.

— Так, заходь.

Мама переступила поріг і одразу помітила мої почервонілі очі. Вона сіла поруч, обійняла мене й м’яко запитала:

— Дівчинко моя, ти плакала?

Я відчула тепло її рук і ледь не розплакалася знову.

— Нам треба поговорити, — продовжила вона. — Хто цей Тимур? Ми з татом помітили, що між вами щось є. Але це точно не просто знайомство чи дружба…

Я зітхнула.

— Тимур… Я не хотіла вдаватися в деталі, але, мабуть, не можна обійти правду. Він — мій шкільний кривдник. Пам’ятаєш той день, коли я прийшла додому з розбитими окулярами і сказала, що більше їх не носитиму? Ти тоді, як завжди, запитала, що сталося, а я збрехала. Сказала, що впала, що окуляри розбилися випадково, що просто втомилася їх носити.

Мама насторожено кивнула.

— Це він їх розбив? — ледве чутно запитала вона.

Я лише кивнула.

Мама міцніше обійняла мене, її руки стали твердими, ніби хотіла захистити від усіх болів, які я так довго тримала в собі.

— Доню, чому ти мовчала? Чому не сказала, що тебе ображали?

Я сумно усміхнулася.

— Бо знала татовий запальний характер і не хотіла проблем. Я розуміла, що ви ніколи не дозволите, щоб мене хтось скривдив, але тоді… тоді мені здавалося, що краще просто промовчати.

Мама важко зітхнула, але нічого не сказала. Тільки погладила мене по волоссю, даючи зрозуміти, що поруч, що я не сама.

Вона ще кілька секунд мовчки гладила мене ніби збираючись із думками.

— Доню… — її голос був м’яким, але рішучим. — Я бачила, як він на тебе дивиться.

Я здивовано звела на неї очі.

— Тимур?

Мама кивнула.

— Це не просто погляд знайомого. І не погляд кривдника, який хоче зробити боляче. Він дивиться на тебе… інакше.

Я відчула, як серце забилося швидше.

— Інакше? Як?

Мама трохи усміхнулася.

— Як хлопець, який насправді кохає.

Я опустила погляд, відчуваючи, як щоки починали палати.

— Мені важко в це повірити, — зізналася я. — Це ж Тимур… Він був тим, кого я найбільше боялася в школі.

— Люди змінюються, доню, — тихо промовила мама. — Інколи життя змушує нас подорослішати швидше, ніж ми самі того хочемо.

Я замислилася. Тимур і справді був іншим. Його погляди, слова, навіть тон… Нічого не залишилося від того самовпевненого хлопця, який колись ламав мою довіру й насміхався.

— Ти віриш йому? — прошепотіла я.

Мама стиснула мою руку.

— Я не знаю, що в нього на серці, але бачу, що він тебе щиро кохає. Але головне питання — що відчуваєш ти?

Я не відповіла. Бо сама цього ще не розуміла.

Мама уважно вдивлялася в моє обличчя, ніби намагаючись зрозуміти мої справжні почуття.

— Доню, я не прошу тебе його пробачити, — м’яко промовила вона. — Я просто хочу, щоб ти була чесною сама з собою.

Стиснула губами.

— Чесною? — у моєму голосі вчувалася гіркота. — Як я можу бути чесною, якщо навіть не розумію, що відчуваю?

Мама не перебивала, дозволяючи мені висловитися.

— Я не можу забути, що він зробив, мамо, — продовжила я, відчуваючи, як у грудях знову розгорявся той біль, що роками був захований глибоко всередині. — Він принижував мене, ламав мою впевненість, змушував відчувати себе нікчемною. І тепер… тепер він просто з’являється, ніби нічого не було, і дивиться на мене так, наче я для нього важлива?

Вона погладила мене по руці.

— Ти маєш право на свої почуття. Ніхто не змушує тебе пробачати його. Але ти ж бачиш, який він тепер… — я заплющила очі, намагаючись приховати плутанину у власній голові. — Він інший. Не такий, як тоді.

— Це не означає, що рани зникли, — тихо сказала я.

— Ти не повинна змушувати себе прощати його, якщо не можеш, — продовжила мама. — Пробачення має йти від серця, а не з почуття обов’язку.

Я кивнула, вдячна їй за ці слова. Вони дали мені зрозуміти найголовніше: я не повинна поспішати. Не повинна змушувати себе прийняти щось, до чого ще не готова.

І нехай Тимур змінився — біль, який він колись завдав, усе ще був зі мною.

Мама довго дивилася на мене, ніби зважуючи свої наступні слова. Потім глибоко зітхнула й промовила:

— Христинко, я знаю, що це непросто. Але, можливо, тобі варто просто відпустити?

Я здивовано глянула на неї.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍