Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Це було не просто тяжіння. Це було визнання.

Я тримав її так сильно, наче боявся, що вона може зникнути, і крок за кроком ми наближалися до її кімнати. Вогонь між нами розгорявся дедалі сильніше, і кожен дотик, кожен погляд лише підсилював те, що ми обоє відчували.

Тіна виштовхнула двері, і ми увірвалися до кімнати, зупинившись лише тоді, коли я відчув, як її спина вперлася в стіну. Я поцілував знову, не бажаючи зупинятися. Її руки ковзали по мені, вона тягнулася до моєї футболки… і, о, це сигнал!

Футболка полетіла десь у кут, я навіть не перевірив, куди саме. Може, потім знайду. Або ні.

Губи Квіточки знайшли мої, її подих ледь чутно переходив у шепіт, але кожен звук в цій кімнаті говорив одне — ми не могли більше терпіти цю відстань. Мої руки відчули її тіло, рухаючись по Тіниній шиї і плечах, залишаючи гарячі сліди на шкірі.

— Тимуре… — прошепотіла вона, поглядаючи мені в очі так, ніби я був єдиним на цьому світі.

Я не відповів, просто вмить підняв її і поклав на ліжко, не відводячи погляду. Вона ледь притримала своє дихання, коли я став над нею, її очі сяяли від бажання, і я знав, що вона готова.

Я пригорнув Квіточку до себе, її губи знову зустріли мої, ніжно й пристрасно, з усіма тими емоціями, які ми більше не могли тримати всередині. Це був момент, коли час зупинявся, а все, що існувало, — це тільки ми, наша пристрасть і бажання, що поглинали нас обох.

Її руки раптом стиснулися, і вона відштовхнула мене. Цей жест був настільки різким, що я не одразу зрозумів, що відбувалося. Зелені очі стали холодними, повними незрозумілої рішучості.

— Стоп, — сказала Тіна голосом, що ледве тримався від напруги.

Я завмер, не встигаючи збагнути, що сталося. Ще кілька секунд тому вона була в моїх обіймах, і ми відчували бажання один одного, а тепер її погляд був суворим і відстороненим.

— Що сталося? — ледве вимовив я, намагаючись зрозуміти, що сталося так швидко.

Квіточка сиділа на ліжку, згорнувшись у клубок, ніби намагаючись сховатися від власних думок. Її плечі здригалися від невидимого напруження.

— Я не можу цього зробити, — тихо, але твердо промовила вона.

У словах Тіни бринів біль, і це било сильніше, ніж будь-яка відмова.

Простягнув руку, але вона відсахнулася, наче мій дотик обпік її.

— Ти що, не розумієш? — її голос затремтів, проте вона не дозволила собі ослабнути. — Я не можу… Я не маю права втрапити в твою пастку.

Ой, Квіточко. Якщо це пастка, то я теж у ній.

Зчепив руки в кулаки, намагаючись не сказати щось занадто різке.

— Це не пастка, — прошепотів я. — Я ж…

Замовк. Не знав, як пояснити їй, що я теж вперше відчував щось настільки сильне.

Вона підняла на мене погляд, і цей погляд вже не був теплим.

— Вийди.

Секунду я ще стояв, не вірячи в це слово.

— Серйозно?

Тіна не кліпнула.

— Вийди, Тимуре. Ти не маєш права залишатися тут.

Я зітхнув.

Мовчки рушив до дверей. Чи був я злий? Так. Чи був я розчарований? О, ще й як.

Двері зачинилися прямо перед моїм носом, і я застиг, відчуваючи, як у мені закипала лють. Груди ходили ходором, пальці судомно стиснулися. Що це тільки що було?!

Провів долонею по обличчю, намагаючись заспокоїтись, але всередині вирувало роздратування. Тіна цілувала мене, відповідала на мої дотики, а потім просто… передумала? Виштовхала, наче я якийсь непотріб?! Мішок зі сміттям!

Кулак сам собою вдарив у стіну. Біль трохи прояснив голову, але не зменшив злості.

«Вийди, Тимуре. Ти не маєш права залишатися тут.»

Її слова повторювалися в голові, і кожного разу вони злили мене ще більше. Якого... вона вирішувала за нас обох?! Чому не пояснила нормально?

Різко розвернувшись, я зробив два кроки назад до дверей. Хотів постукати. Ні, хотів вибити їх. Примусити її сказати правду. Але в останню секунду стиснув зуби і відступив.

Ну, добре. Ти не хочеш мене? Прекрасно.

Але я не дозволю тобі так просто від мене відгородитися.