Томас Харріс - Ганнібал

Під кінець двох довгих тижнів Старлінг встигла впорядкувати більшість бібліотечних матеріалів у своєму імпровізованому Центрі Лектера. У п’ятницю ввечері вона вимила обличчя й руки від книжкового пилу й бруду, вимкнула світло і сіла на підлогу в кутку, позираючи на численні полички з книжками й документами. Певно, вона на хвильку задрімала…

Старлінг прокинулася від запаху, зрозуміла, що вже не сама. То був запах крему для взуття.

У кімнаті стояв присмерк, заступник помічника Генерального прокурора Пол Крендлер повільно рухався вздовж поличок, вдивляючись у книжки й малюнки. Він не завдав собі труду постукати — об штори стукати було незручно, та й Крендлер, власне, не мав такої звички, особливо в підлеглих організаціях. Тут, у підвалі Куантіко, він явно почувався королем у глушині.

Одна стіна кімнати була присвячена доктору Лектеру в Італії, там Старлінг почепила велику фотографію Рінальдо Пацці, який звисав із вікна Палаццо Веккіо з випущеними кишками. На протилежній стіні розташувалися матеріали щодо злочинів у Сполучених Штатах, серед яких виділявся поліцейський знімок лучника, якого доктор Лектер убив багато років тому. Тіло було прилаштоване на перфоровану деревоволокнисту плиту й мало всі поранення, зображені на середньовічній ілюстрації Чоловіка-рани. Полички були заставлені матеріалами кримінальних справ разом із цивільними актами судових позовів щодо заподіяння смерті, які подавали родини жертв доктора Лектера.

Особисті книжки доктора Лектера з його медичної практики також стояли тут, у тому самому порядку, що і в його колишньому психіатричному кабінеті. Старлінг розташувала їх таким чином, вивчаючи крізь збільшувальне скло поліцейські фотографії.

Більша частина світла в цій тьмяній кімнаті проступала крізь рентгенівський знімок голови та шиї доктора, що висів на негатоскопі на стіні. Інше джерело світла походило з робочої станції на столі в кутку. На робочому столі виднілися шпалери «Небезпечних створінь»[109]. Монітор раз у раз блимав.

Біля комп’ютера лежали стоси матеріалів, які по крихтах збирала Старлінг. Стражденно накопичені клаптики паперу, чеки та деталізовані рахунки, які відкривали таємниці особистого життя доктора Лектера в Італії, а також в Америці — ще до того, як його відправили до психлікарні. То був саморобний каталог його смаків.

Використовуючи замість стола планшетний сканер, Старлінг виклала на ньому столове начиння на одну персону — єдине, яке лишилося з його будинку в Балтиморі. Порцеляна, срібло, кришталь, сніжно-білі серветки, підсвічник — чотири квадратні фути елегантності проти гротескного драпування кімнати.

Крендлер узяв великий винний бокал і клацнув по ньому нігтем.

Крендлер ніколи не відчував плоті злочинців, ніколи не боровся з ними в пилюці і вважав доктора Лектера за такого собі таблоїдного бабая, а ще — за можливість. Подумки він уже бачив власне фото біля подібної інсталяції в музеї ФБР, коли Лектер згине. Він уже бачив величезну користь для своєї кампанії. Крендлер наблизив носа до рентгенівського профілю місткого черепа доктора, і, коли Старлінг до нього заговорила, він смикнувся й замазав знімок жирним носом.

— Чим можу вам допомогти, містере Крендлер?

— Чого ви тут сидите в темряві?

— Міркую, містере Крендлер.

— Люди з Пагорба[110] хочуть знати, що ви робите щодо Лектера.

— Ось це й робимо.

— Поінформуйте мене, Старлінг. Введіть у курс справ.

— Чи не вважаєте ви за краще, щоб містер Кроуфорд…

— Де Кроуфорд?

— Містер Кроуфорд у суді.

— Гадаю, він здає позиції, ви про це не думали?

— Ні, сер, не думала.

— Що ви тут робите? На мене наїхали працівники коледжу, бо ви поцупили весь цей мотлох із бібліотеки. Можна було якось краще владнати справу.

— Тут ми зібрали все, що могли знайти стосовно доктора Лектера, як речі, так і документацію. Його зброя зберігається в лабораторії вогнепальної зброї, але в нас є дублікати. Також маємо все, що лишилося від його особистих документів.

— Який у цьому сенс? Ви шукаєте вражину чи пишете книжину? — Крендлер зробив паузу, аби зберегти цю примітну риму в своєму словниковому сховищі. — Скажімо, якийсь високопосадовий республіканець із Наглядової комісії спитає мене, що ви, спеціальний агент Старлінг, робите для того, аби впіймати Ганнібала Лектера, як я маю відповісти?

Старлінг увімкнула світло. Вона побачила, що Крендлер так само купляє дорогі костюми, економлячи на сорочках і краватках. З манжетів стирчали кісточки волохатих зап’ястків.

Якусь мить Старлінг дивилася крізь стіну, повз стіну, кудись у вічність, а потім опанувала себе. Вона змусила себе розглядати Крендлера як студента в поліцейській академії.

— Нам відомо, що доктор Лектер має відмінні посвідчення, — почала вона. — У нього повинен бути принаймні один комплект документів на вигадану особу, може, більше. У цьому він обережний. Дурних помилок не робитиме.

— Давайте по суті.

— Він — людина дуже витончених смаків, інколи екзотичних — у їжі, вині, музиці. Якщо він сюди приїде, то захоче все це мати. Він неодмінно спробує все дістати. Відмовляти собі ні в чому не буде… Ми з містером Кроуфордом переглянули чеки й документи від балтиморського життя доктора Лектера, до того як його вперше заарештували, а також усі ті чеки, які змогла дістати італійська поліція, і судові позови від кредиторів уже після арешту. Ми склали список деяких речей, що йому подобаються. Можете самі поглянути: того місяця, коли доктор Лектер згодував підшлункову залозу флейтиста Бенджаміна Распайла членам колегії Балтиморського філармонічного оркестру, він придбав два ящики «шато-петрю бордо» по три тисячі шістсот доларів за ящик. Він купив п’ять ящиків «батар-монраше» по тисячу сто доларів за кожен, а також цілу низку трохи дешевших вин… Він замовив те саме вино собі в номер у Сент-Луїсі після втечі, замовляв його й у «Vera dal 1926» у Флоренції. Ці напої досить-таки рідкісні. Ми перевіряємо імпортерів і дилерів, які продають вино ящиками… У нью-йоркському ресторані «Залізна брама» він замовляв фуа-ґра найвищого ґатунку по двісті доларів за кілограм, а через «Grand Central Oyster Bar» отримав зелені устриці з Жиронди. Обід на честь колегії філармонічного оркестру розпочався з устриць, за якими доктор Лектер подав підшлункову залозу, сорбет, а потім, як ви самі можете прочитати в журналі «Town & Country», вони їли…

Старлінг швиденько зачитала вголос:

— «…славнозвісне темне й лискуче рагу, інгредієнти якого так і не були з’ясовані, на рисі з шафраном. Смак інтригував глибокими басовими нотками, що досягаються тільки за рахунок довгої, майстерної карамелізації м’яса». Походження мʼяса в тому рагу не ідентифікували. Тощо, тощо, ось тут детально описано примітне столове начиння. Ми проводимо перехресну перевірку кредитних карток, якими розраховувалися за порцеляну та кришталь.

Крендлер порхнув носом. Старлінг продовжувала:

— Бачите, згідно з цим громадським