Олександр Юрійович Есаулов - Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов

Там, де раніше височіла чудова струнка будівля, диміла одна суцільна руїна. Стогони та крики людей на мить заглушили тупіт копит.

— Боже мій… Боже мій… — шепотів монах. — Та що ж це таке? Та за що така кара, Господи?

Все це промайнуло перед очима й залишилося позаду. Вщухли приглушені відстанню стогін та плач, але від цього легше не стало. У душі виростали важкі, тверді, наче криця, кристали ненависті до загарбників.

— Давай!!! Давай!!! — й далі горлав геть захриплий Ратибор.

Позаду гикала й вищала татарська погоня. Татарські коні, низькорослі, хоча і везючі, не могли змагатися у швидкості з довгоногими князевими скакунами, ситими та випещеними. Табун вилетів з міста. Ратибор прямував уздовж струмка, по Хрещатому Яру, і за першим поворотом, перестрибнувши неширокий струмок, зник у лісі. Табун помчав далі. Брат Іов та Петько, погнали своїх коней з Ратибором. Ледве втрималися верхи, коли їхні коні перестрибнули струмок, але встигли вчасно сховатися за деревами. Гонитва пронеслася десь поряд, до втікачів долинув тяжкий дух давно не митих тіл.

— Борзо, другі, борзо!

У Ратибора знов закров’яніла рана, з руки заструменіло червоне. Коні, відчувши запах крові, неспокійно заіржали. На хвилину мали зупинитися. Брат Іов відірвав поділ своєї сорочки і міцно перемотав рану Ратибору.

— Загоїться, доки весілля скоїться! — і зрозумівши, що пожартував недоречно, похмуро замовчав.

— Та годі вже… — Ратибор поплескав його по спині. — Все буде добре! А взагалі… Не можна гаяти часу, маємо їхати.

Вони знов почули гонитву, але десь далеко. Біля струмка принишкли, дочекалися, доки все вгамується, і знову вирушили. Вершники вже збиралися переїхати кригою на інший берег Либіді, коли їх помітили татари. Що то був за загін і звідки він узявся — невідомо. П'ять вершників одразу вискочили на лід, щоб відрізати втікачам шлях через річку, а решта, здіймаючи хмари снігу, кинулись наздоганяти Ратибора і його друзів.

— Назад, до лісу! — закричав Ратибор, і трійця з усіх сил помчала.

* * *

— Отже, хибний слід? — засмучено запитав Маняма, коли друзі вийшли на ґанок музею.

Льоха по-змовницькому озирнувся:

— Навпаки, ми влучили! Тільки не міг же я при цьому дівчиську сказати, що цей скандальний стариган при розкопках Десятинної церкви знайшов Петькову мобілку!

— Що знайшов? — ошелешено запитав Маняма.

— Мобільний телефон Петька, ось що! Він, зрозуміло, взявся грубим шаром глини й вапна, і впізнати його важко, але ще тоді, коли ти з професором зіткнувся у коридорі, я розгледів ту, як він назвав, шкатулку. Мені відразу здалося, що тут щось не те. Щось мені ця штучка нагадує! Але я жодним чином не очікував, що при розкопках церкви, зруйнованої аж у тринадцятому столітті, знайдуть мобільний телефон зі століття двадцять першого! Це ж повна маячня! Повна, закінчена маячня!!! Але він там, Манямо. Ваш клятий каменюка закинув Петька у стародавній Київ! І якщо правда, що татари взяли Київ сьомого грудня тисяча двісті сорокового року, то Петька треба шукати саме там!

— Нічого собі… — розгублено прошепотів Маняма. — Повний відпад і затьмарення розуму!

Вони побігли на зупинку трамвая і за півгодини були вже у парку, де на галявинці знайшли все ту ж трійцю рудих котів, котрі ліниво грілися на теплому серпневому сонечку. Один кіт смаковито потягнувся і неквапно запитав:

— Ну, що? Щось виїздили?

— Є! Знайшли! — закричали хлопці одночасно. — Він у Києві!

— Ось і добре! Де саме? — радісно закричав у відповідь Мозя.

— Він у Києві, але у тисяча двісті сороковому році — це майже вісімсот років назад.

— Зрозуміло, тоді ми поїхали, — Мозя рушив до буя.

— Куди поїхали? Ми його навіть на обличчя не знаємо! І він про нас не знає! — охолодив напарника Флоквел. — Мабуть, він має з нами на прогулянку з'їздити, — і повернувся до Льохи.

— Та я залюбки! Ти як, Манямо? Поїдеш?

— Зайвим там нема чого робити! — твердо сказав Флоквел. — На операцію підуть я з Мозею та Льоха.

Блостер погодився, схвально кивнувши. Він-то чудово розумів: у таких випадках зайві люді можуть створити лише зайвий клопіт. Маняма скривився, але мусив погодитися. Трійця розташувалася у зоряному буї.

— Флоквеле, а нащо у буї закладено можливість мандрівки у часі? — запитав Льоха. — Коли б цього не було, то з Петьком нічого б і не трапилося.

— Як це нащо? Промінь «А-зет», до котрого входить цей нещасливий буй, включає в себе ще півтори тисячі буїв. Рух по променю відбувається з дуже високою швидкістю. У підпросторі свої закони, тому швидкість руху там може значно перевищити швидкість світла, але й відстані величезні. Якби при русі зоряною електричкою не проводилася би корекція часу, то дістатися до тисяча п'ятисотого буя не вистачило б і життя, зрозумів? Але щось сталося — і буй почав реагувати на думки вашого Петька. У чому справа — фахівці розбиратимуться. Але це буде згодом, а зараз треба витягнути твого друга в реальний час.

Поясняючи все це, Флоквел налаштовував буй. Нарешті той відгукнувся на намагання спецагента сигналом про готовність.

— Усі готові? Тоді поїхали!

Льоха очікував чого завгодно, але тільки не цього. Не сталося геть нічого! Буй навіть не трусонуло, просто на табло змінилися незрозумілі значки, а Флоквел спокійно проказав:

— Виходь, приїхали.

Льоха розгублено знизав плечима.

— А ти на що чекав? — реготнув Мозя. — Знаєш, скільки наші інженери мучилися, доки зробили переміщення непомітним? Ого! Розповісти — не повіриш! Зате зараз краса. Раз — і тама…

Увімкнули екран зовнішнього огляду. Льоха витріщився на довколишній краєвид. Ще б пак! Такий вигляд Київ мав вісім віків тому! Цікаво — не те слово! Але дуже швидко розчаровано зітхнув, — крім лісу, навкруги нічого не було. Нарешті на екрані замиготіли просвіти між дерев.

— Схоже на узлісся. Вважаю, можна виходити, — висловив свою думку Флоквел.

— Без питань! — погодився Мозя. — Знайдемо Петька — і гайда додому! А то…

— Не базікай, — обірвав його Флоквел, — краще відчини дверцята.

Надворі була зима. У спецагентів одяг був із підігрівом, тому вони відразу його ввімкнули, а от Льосі довелося сутужно.

— Як же я не подумав? — процокотів він зубами. — Це ж грудень! От халепа!

— Так! Ти, хлопче, попав… Що ж робитимемо? Змерзне ж! Чи схопить нежить… Мозю, в тебе раптом в запасі одягу нема?

Мозя похитав головою — немає. У цей час на галявинку вийшов ведмідь. Чого він не заснув, як і належить усім ведмедям, невідомо. Може, сала на зиму не накопичив, а, може, зуб розболівся… Ведмідь, побачивши людей, гарикнув незлостиво, пройшов по краєчку галявини та й зник у лісі.

— Це що за диво природи? —