Ірвін Шоу - Нічний черговий

Фабіана.— Здається, ви мені казали, що джентльмен, який цікавиться картинами, через тиждень кудись від'їжджає.

— Можливо,— сказав Фабіан.— Чесно кажучи, точно не пам'ятаю.

— В усякому разі,— сказав гер Штюбель,— картина перед вами. Думаю, мені не треба нагадувати професору, що вона говорить сама за себе.

Я почув, як він важко дихає, коли проходив повз нього до картини. Якщо Фабіан вирішив знервувати свого знайомця, йому це непогано вдалося.

Хвилину я вдавав, що пильно вивчаю картину, потім похитав головою і повернувся до господаря.

— Звичайно, я можу помилятися,— проказав я замислено,— але побіжний огляд свідчить, що це не Тінторетто. Це може бути його школа, але я не певний навіть у цьому.

— Професоре,— ображеним голосом заговорив Фабіан,— ви не можете за одну хвилину при цьому освітленні...

Гер Штюбель почав задихатись і змушений був спертися на стіл.

— Містере Фабіан,— сказав я різко,— ви привезли мене сюди, щоб вислухати мою думку. Я її висловив.

— Але гер Штюбель вважає...— Фабіан підшуковував слова і сердито кидав їх крізь свої вуса.— Зважаючи хоча б на елементарну ввічливість... я хочу сказати... вам треба трохи подумати. Приїздіть сюди завтра. При денному світлі... І... і це просто легковажно. Гер Штюбель каже, в нього є документи...

— Документи,— простогнав гер Штюбель.— Сам Беренсон признав цю картину. Беренсон...

Я й гадки не мав, хто такий Беренсон, але вирішив діяти напролом.

— Гер Штюбель, містер Беренсон уже помер,— сказав я.

— Коли він ще був живий...— простогнав гер Штюбель.

Наші шанси збільшувались. А мій авторитет знавця живопису підтвердився.

— Ви, звичайно, можете запросити ще кого-небудь. Я дам вам прізвища декого з моїх колег.

— Мені не потрібні ваші кляті колеги, професоре! — закричав гер Штюбель. Його акцент став набагато помітнішим. Він ступив у мій бік, і мені спало на думку, що він збирається вдарити мене своїм велетенським кулаком.— Те, що я знаю, я знаю. І не бажаю, щоб якісь американські варвари і вискочки розповідали мені, хто такий Тінторетто!

— На жаль, мені треба йти,— холодно проказав я.— Ви правильно зауважили, що в Італію дуже важко додзвонитися. Містере Фабіан, ви їдете зі мною?

— Так, я їду з вами...— Здається, він навіть вилаявся.— Гер Штюбель, я зателефоную вам пізніше. Ми спробуємо домовитись, коли розмова йтиме у спокійнішому тоні.

— Приїздіть один,— це було все, що гер Штюбель кинув нам навздогін, коли ми виходили з їдальні у темний хол. Маленька стара жінка стояла за крок від дверей,— мабуть, намагалася почути, про що йшла мова в кімнаті. Вона мовчки вивела нас з будинку. Навіть якщо вона й не зрозуміла, в чому справа, тон, яким велась розмова, і лаконічність нашої зустрічі справили на неї певне враження.

Сідаючи в машину, Фабіан щосили грюкнув дверцятами. Я, навпаки, причинив їх дуже тихенько. Не сказавши ні слова, Фабіан увімкнув мотор і люто рвонув машину. Так мовчки ми й доїхали до озера.

— А тепер,— сказав Фабіан, докладаючи зусиль, щоб стриматись,— поясніть, що все це означає.

— А що ви маєте на увазі? — невинно перепитав я.

— З яких пір, у дідька, ви стали таким розумним, що можете відрізнити оригінал Тінторетто від фальшивки?

— А я й не можу,— відповів я.— Але він справив на мене погане враження, цей ваш череватий гер Штюбель.

— Враження! Ми ризикуємо втратити на цьому двадцять п'ять тисяч доларів, а він говорить про якісь враження,— пирхнув Фабіан.

— Гер Штюбель справжній шахрай!

— А ми з вами хто? Члени ордену ченців-траппістів?

— Ми з вами стали шахраями випадково,— заперечив я, не дуже впевнений у справедливості своїх слів.— А гер Штюбель — шахрай за народженням, за нахилом і практикою.

— Що ви базікаєте? — Тепер уже наступав Фабіан.— Бачили людину три хвилини, а понавигадували бозна-що! Я мав з ним справи й раніше, він завжди був чесним партнером. Якщо і в цьому випадку все піде, як ми того хочемо, будьте певні, він принесе нам гроші.

— Можливо,— погодився я.— А ще ми можемо потрапити у в'язницю.

— За що? Возити з собою по Швейцарії картину Тінторетто, навіть якщо вона фальшива, це не кримінал. Дугласе, найбільше я ненавиджу в людях одну рису — боягузтво. Крім того, я звик вірити людям на слово. Отже, професоре Граймс із університету штату Міссурі, перед вами був справжній Тінторетто.

— Ви скінчили, Майлзе? — запитав я.

— На цей раз так. Але не виключено, що буде продовження.

— Так от, возити картину Тінторетто, навіть фальшиву, за вашими словами, не кримінал,— сказав я.— Але влаштовувати продаж краденої картини — злочин. І я не збираюся брати в ньому участь.

— А звідки ви знаєте, що вона крадена?— спохмурнів Фабіан.

— Я чую це нутром. І ви теж.

— Я нічого не знаю.— Фабіан вирішив захиститись.

— І ви нічого не питали?

— Звичайно, ні. Мене це не обходить. І вас не повинно обходити. Те, про що ми не знаємо, не може нам заподіяти зла. Якщо ви збираєтесь відступитися, зробіть це зараз. А я, приїхавши в готель, подзвоню і еру Штюбелю і скажу, що завтра вранці заберу картину.

— А я,— сказав я спокійно,— подзвоню в поліцію, і завтра вранці, коли ви з'явитесь у «родовому маєтку» гера Штюбеля, вони заберуть і вас, і того старого любителя живопису.

— Дугласе, ви жартуєте? — недовірливо запитав Фабіан.

— Спробуйте і побачите. Подумайте самі — все, що я робив після пригоди у «Святому Августіні», було легальним або майже легальним. Враховуючи й те, що ми робили разом з вами. Якщо я і став злочинцем, то став ним тільки один раз. До цього мені можуть причепити лише несплату прибуткового податку, і такий гріх ніхто не сприймає всерйоз. Іти у в'язницю за щось інше я не збираюся. Затямте це собі.

— А якщо я зможу вам довести, що картина не крадена...

— Ви не зможете, і добре знаєте, що не зможете.

Фабіан зітхнув і ввімкнув мотор.

— Я подзвоню Штюбелю і скажу, що буду в нього о десятій ранку.

— У цей же час там буде поліція,— повторив я.

— Я вам не вірю.— Фабіан дивився прямо перед собою на дорогу.

— Вірте мені, Майлзе,— сказав я.— Вірте.

Коли ми приїхали в готель, Фабіан пішов дзвонити, а я попрямував у бар.