Ірвін Шоу - Нічний черговий

— Не хвилюйтесь,— спробував заспокоїти мене Фабіан.— Просто, якщо він показуватиме нам що-небудь, дивіться серйозно і критично. І коли я буду до вас звертатися, вагайтесь... адже ви вмієте вагатися?

— А далі? — кинув я похмуро.— Що я повинен робити після того, як повагаюся?

— Скажете: «Що ж, дорогий містере Фабіан, на перший погляд — це оригінал. Але завтра треба прийти ще раз і подивитись уважніше. Так би мовити, при денному світлі».

— А що це дасть?

— Я хочу, щоб він понервував уночі,— спокійно пояснив Фабіан.— Це зробить його завтра щедрішим. Але ви ні в якому разі не повинні виказувати ентузіазму.

— Це — найлегше з усього, що мені коли-небудь доводилося робити,— пробурчав я.

— Я знаю, що на вас можна покластися, Дугласе.

— А скільки це нам коштуватиме?

— Річ у тім,— засміявся Фабіан,— що ніскільки.

— Може, ви поясните мені, що й до чого.— Я відкинувся на стільці і склав руки на грудях.

— Я зроблю це пізніше,— сказав Фабіан так, ніби йому набридла ця тема.— Буде краще, як усе піде само собою. Гадаю, ми повинні хоч трохи довіряти одне одному...

— Поясніть, або я нікуди не піду,— затявся я.

Він роздратовано труснув головою.

— Гаразд,— сказав Фабіан,— якщо ви на цьому наполягаєте. З якихось своїх причин гер Штюбель розпродає сімейну колекцію живопису. Він вважає, що цим позбувається клопоту з якимись далекими родичами. Але, зрозуміла річ, він не хоче платити за цю операцію велетенські податки урядам різних країн. Не кажу вже про труднощі з митницями, які контролюють вивезення національних скарбів з однієї країни в іншу...

— І ви беретесь вивезти ці шедеври із Швейцарії?

— Дугласе, невже ви такої поганої думки про мене? — В його тоні лунав докір.

— То скажіть мені,— наполягав я,— що ми маємо робити? Ми купуємо чи продаємо?

— Ні те, ні те,— відповів Фабіан.— Ми з вами — звичайні посередники. Чесні посередники. Один мій знайомий, дуже багатий латиноамериканець...

— Ще один знайомий?..

— Атож.— Фабіан кивнув головою.— Я випадково дізнався, що він захоплюється Ренесансом і хотів би придбати пристойні оригінали. Латиноамериканців звинувачують у тому, що вони накопичують незліченні багатства у вигляді витворів мистецтва. Тисячі робіт видатних європейських митців вже перетнули океан і тепер прикрашають стіни латиноамериканських вілл. І природно, що протягом наступних ста років ніхто нічого навіть не почує про ці картини.

— Ви кажете, ми нічого не будемо вивозити із Швейцарії,— не втерпів я.— Коли я востаннє дивився на географічну карту, Швейцарія була не в Латинській Америці.

— Дугласе, облиште, будь ласка, свою іронію,— сказав Фабіан.— Це вам ніяк не пасує. Латиноамериканець, якого я маю на увазі, живе зараз у Санкт-Моріці. Він — близький друг посла своєї країни, і тому може скористатися дипломатичною поштою. Він натякав, що хоче придбати картин на сто тисяч доларів. А гер Штюбель збирається заплатити за посередництво доволі високі проценти.

— Цікаво, скільки ж за це дають? — запитав я.

— Двадцять п'ять відсотків,— не вагаючись відповів Фабіан.— Двадцять п'ять тисяч доларів за абсолютно легальну п'ятигодинну подорож прекрасною Швейцарією. Тепер ви розумієте, чому я сказав, що Гштад може зачекати?

— Так,— відповів я.

— Не будьте таким похмурим,— сказав Фабіан.— До речі, картини, які ми будемо дивитися, належать пензлю Тінторетто. Як професор живопису, ви повинні їх розпізнати. Ви запам'ятали ім'я?

— Тінторетто,— повторив я.

— Чудово,— він радісно всміхнувся мені й вихилив свій келих.— Вино тут просто чарівне.— І знову налив нам обом.

Ми приїхали до гера Штюбеля, коли вже посутеніло. Солідна двоповерхова кам'яна вілла, збудована при вузькій гірській дорозі, високо здіймалась угору над озером. Жодна смужка світла не проникала крізь зачинені віконниці.

— Ви певні, що нам потрібно саме сюди? — спитав я у Фабіана. Усе це зовсім не схоже було на будинок людини, що збирається розпродавати сімейну колекцію живопису.

— Абсолютно,— сказав Фабіан, вимикаючи запалення.— Він дав мені точні координати.

Ми вийшли з машини і попрямували через запущений сад до парадного входу. Фабіан натиснув кнопку дзвоника. Зсередини не долинав жодний звук. Я мав відчуття, що за нами хтось стежить. Фабіан ще раз подзвонив, і нарешті двері зі скреготом відчинилися. Маленька літня жінка в мереживному чепчику і фартуху сказала:

— Buona sera.

— Buona sera, signora[13],— відповів Фабіан, заходячи в дім. Жінка, накульгуючи, повела нас через напівосвітлений хол. На стінах не було ніяких картин. Потім вона відчинила важкі дубові двері, і ми опинилися в їдальні, освітленій масивним кришталевим канделябром, що висів над столом. У кімнаті нас зустрів велетенський на зріст голомозий чоловік з великими черевом і бородою. Він був вдягнений у рубчасту вельветову куртку, такі самі спортивні шорти до колін і довгі червоні вовняні шкарпетки, які щільно облягали його масивні литки. Позад нього на стіні жовтавого кольору висіла пришпилена художницькими кнопками картина без рами, завбільшки приблизно тридцять дюймів на один ярд. На картині в темних тонах була зображена мадонна з немовлям.

Чоловік, злегка вклонившись, привітав нас німецькою мовою і зачекав, доки стара жінка вийшла і зачинила за собою двері.

— На жаль, гер Штюбель, — сказав Фабіан,— професор Граймс не говорить по-німецькому.

— Тоді ми, звичайно, будемо говорити по-англійському.— Він мав акцент, але не дуже сильний.— Дуже радий вас бачити. Може, джентльмени погодяться щось підвечеряти?

— Це дуже люб'язно з вашого боку, гер Штюбель, але боюсь, у нас не стане часу. Професор Граймс о сьомій має дзвонити в Італію. А після цього в Америку.

Гер Штюбель кліпнув очима і пом'яв долоні, ніби вони в нього спітніли.

— Сподіваюся, професорові пощастить додзвонитися в Італію,— сказав він.— Телефонний зв'язок у тій непутящій країні...— Він не закінчив речення, а в мене склалося враження, що він не дуже любить, коли хтось кудись дзвонить.

— Дозвольте,— сказав я і зробив крок до картини.

— Будь ласка.— Гер Штюбель відступив убік.

— У вас, певна річ, наявні всі документи? — запитав я.

Він знову пом'яв долоні, цього разу енергійніше.

— Звичайно. Але я не маю їх при собі. Вони... вони у мене вдома... у Флоренції.

— Зрозуміло,— кинув я холодно.

— Це справа кількох днів,— заквапився Штюбель.— Але зі слів містера Фабіана я зрозумів, що часу в нас обмаль.— Він повернувся до