Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

– О, жінці завжди приємно, коли чоловіки падають до її ніг, – розчулилася Барс.

– Не тільки жінці, – посміхнувся Марек, тицьнувши нещасного миском хатнього капця. – Вставай, сьогодні тебе милують.

Збентежено кліпнувши, чоловік скинув голову, ніби не зовсім розумів, що це йому кажуть. Втім, нетерплячий стусан уже від Барс змусив його швидше прийти до тями.

– Значить так, – ледь чоловік, бурмотячи безладні вибачення, все ж підвівся, Анна знову ляснула його по плечу.

Напевно, навіть надто щедро, судячи з того, як у нещасного підкосилися ноги. Це Барс, вже традиційно, не збентежило і вона лише поблажливо потріпала чоловіка по кучерявій шевелюрі.

– Слухай сюди, любчику. Зараз ти поїдеш прямо до мого дорогого чоловіка і скажеш йому, що наступного шпигуна він отримає поштою. А слідом за посилкою прийду я. Прийду, щоб стати вдовою, чи зробити його нещасним вдівцем. Бути щасливим йому не вдасться через відсутність пари кінцівок, які я всяко встигну відірвати.

Яскраво посміхнувшись, Барс розвернула чоловіка і щедро піддала йому коліном.

– Знаєш, іноді я все ж таки співчуваю Найю ... – Провівши поглядом гостя, задумливо простяг Марек, присівши на край столу.

– Це ще чому?

– Бо ти страшна жінка, Анно. Особливо зараз.

Примружившись, Барс прикрила двері за чоловіком, який залишив їх, і зачинила їх на клямку. Тільки після цього вона повернулася до ельфа.

– Я не про зовнішність! – помітивши її погляд, одразу відхрестився Марек, піднявши руки вгору.

– Твоє щастя, – посміхнувшись, Анна й притулилася спиною до дверей та відхилила голову назад. – Давай, розповідай, що ти знаєш.

Усі ті, хто знав спадкового принца демонів, вважали, що молодший сант Танар не вміє злитися. Ні, він може відчувати лють, але ніколи в житті не дійде до зриву.

Навіть запідозрити його в будь-якому зайвому русі, розбитій пляшці, а тим паче розтрощеній кімнаті було неможливо. Викапана крижина. І ця маска цілком влаштовувала демона, він охоче підтримував її. Зрештою, дарма хіба він витратив стільки часу на вивчення чар беззвучності й пошук максимально дієвого заклинання, що повертав рознесеним речам первісний вигляд.

Ось і зараз, застигши посеред розгромленої кімнати, Найстіель судорожно стиснув долоні, заспокоюючи важке дихання. Він сам не розумів, яким дивом стримався. Як зміг не вбити ставленика, що проштрафився. Його злякана доповідь змусила свідомість спалахнути лютим вогнем.

Ця клята баба щось знала! Але біда була навіть не в цьому. Чим ближче вона до своєї розгадки, тим вища небезпека того, що припущення Володаря виявиться правильним.

З силою стиснувши долоні, чоловік замружився. Коло його повільно рухалися тріски та уламки, що поверталися на свої місця, але демону не було до цього діла.

– Уперта ослиха! – вилаявся він і різко випростався.

Схопивши тростину Найстієль швидким кроком вийшов геть із кімнати. Йому треба було заспокоїтись. Розвіятись. Розім'ятися. Знести комусь голову. Зробити бодай щось, що допомогло б знову повернути собі таку необхідну рівновагу.

До академії некромантка поверталася пізно. Засидівшись у Марека, Барс схаменулась тільки опівночі. Звичайно, її ніхто не гнав на вулицю, але жінка з досадою згадала, що в неї завтра перше заняття, пропускати яке вона не мала права.

Спроба витребувати у бридкого ельфа зразок його варева закінчилася несподівано вдало, за що тепер жінка гірко розплачувалася. Марек не тільки охоче погодився надати зразок, але й сам зголосився набрати його.

У чому каверза жінка зрозуміла тільки на виході, де їй урочисто вручили пузату скляну сулію у зворушливому світлому кошику в квіточку. Від несподіванки Анна навіть не встигла стримати чесної та від того зовсім не відцензуреної оцінки такої щедрості. На жаль, ельф не образився. Навпаки, розплився у такій яскравій усмішці, що Барс зрозуміла. Помста за «спокушання» не забарилася.

– І ось чому доля вічно розсипається несподіваними дарами в найбільш невідповідний час... – пихкаючи від тяжкості, пробурмотіла Барс.

Кошик із сулією все сильніше відтягував руку. Можна було б заговорити її, але сил все ще було не так багато. Вона так і не встигла зайнятися поповненням резерву, який так бездарно витратила спершу на захист юного принца, а потім... А потім вона так і не згадала, на що витратила залишки енергії. Згадувати, власне, і не жадала. Судячи з того, що після веселого вечора залишки резерву змахнуло начисто, вона встигла начаклувати ще щось, чого поки не згадала (і відчайдушно сподівалася, що не згадає ніхто).

Шумно зітхнувши, жінка скривилася й озирнулася на всі боки. До академії все ще було досить далеко, але Барс вперто не падала духом. Інша річ, що падати хотілося тілом.

Цьому сприяло все: важка сулія, неприємний холодний вітерець, що пробирався, здавалося, навіть під шкіру, вогники магічних світильників, що поступово гасли.

Примружившись, жінка підвела голову.

Минулого разу, коли вона проходила цією вулицею, тут було п'ять ліхтарів. Тепер лишилося три. Не сказати, щоб зовсім пропаща, серед порядних місцина все ж таки не значилася, так що дивного в цьому нічого не було, але все-таки...

– Гопота єдина у всіх світах. Навіщо тобі цей світильник? Він же не буде працювати поза ліхтарним гніздом. Поставити на стіл та милуватися?

Роздратовано бурмочучи, жінка взяла кошик уже в іншу руку і звично свиснула. Десь тут залягала четвірка бродячих псів. Винятково розбійницького вигляду та напрочуд доброго характеру. Навіть Барс, якій кішки були ближчими, якось встигла з ними потоваришувати.

Саме тому, коли у відповідь на свист жінка не почула ні радісного гавкання, ні тупоту собачих лап, вона мимоволі спохмурніла. Невже хтось із місцевих вирішив позбутися?

Вилаятися із цього приводу жінка не встигла.

Тупіт лап все ж таки пролунав. Занадто тихий та акуратний для собачого. Так не бігли радісно зустрічати, так підкрадалися.