Mary Uanni - Система Маяк, Mary Uanni

Протягом наступних двох тижнів їхнє життя змінилося. Марк перебував у лікарні, і кожен день друзі приходили до нього, підтримуючи його. Відвідування перетворилося на рутину, але емоції залишалися на межі.

Єва тримала його за руку, розповідаючи про всі їхні спільні плани, про те, як вони мріяли про спільні поїздки. Аліса та Алекс часто обговорювали новини, намагаючись заспокоїти Марка, але всередині всі відчували тяжкість ситуації.

— Я все ще хочу поїхати до Карпат, — сказав Марк, намагаючись усміхнутися, але його очі видавали біль. — Коли я повернуся, ми обов'язково це зробимо.

— Звичайно, — відповіла Єва. — Ти будеш на ногах, і ми здійснимо цю подорож.

Алекс, сидячи на стільці поруч, кивнув.

— А поки ти одужуєш, ми підготуємо все, — сказав він, намагаючись відвести увагу від важких думок. — У нас буде все на вищому рівні.

Час минав повільно, але вони не втрачали надії. Кожен день для Марка ставав легшим, але одночасно важким, і йому було важко повірити, що зможе повернутися до звичного життя.

Але на фоні всіх труднощів, почуття дружби та підтримки залишалися незмінними. Друзі знали, що незважаючи на всі виклики, вони завжди будуть разом.

Два тижні швидко промайнули, і для Єви, Аліси та Марка це були важкі дні. Вони постійно навідувалися до лікарні, підтримуючи один одного, але час від часу думки про Алекс стали важчими. Коли настав день його від'їзду, усі троє відчули, що їхнє серце стискається.

У лікарні, де Марк поступово починав одужувати, Алекс сидів поруч із ним на ліжку.

— Я не можу повірити, що вже час їхати, — промовив він, намагаючись зберегти спокійний вигляд.

— Я знаю, — відповів Марк, його голос був тихим. — Але ти повинен зробити те, що мусиш. Я обіцяю, що буду тримати тебе в курсі всіх подій.

Алекс кивнув, але в його очах була тривога.

— Просто не забувай про себе, — сказав він, стискаючи руку друга. — Я на тебе розраховую.

У кімнаті панувала тиша. Єва та Аліса зайшли, несучи з собою пакунок з їжею. Вони відчули напругу в повітрі, але вирішили не згадувати про від'їзд.

— Я принесла твої улюблені пиріжки, — з усмішкою сказала Аліса, відкриваючи пакунок.

— Дякую, — відповів Марк, злегка усміхаючись, хоча його очі залишалися сумними.

Алекс спостерігав за ними, його серце стискалося. Він знав, що вже за кілька годин буде в потягу, а його друзі залишаться тут. Це відчуття важкості не давало йому спокою.

— Як ти почуваєшся, Марк? — запитала Єва, сідаючи на стілець біля ліжка.

— Краще, — відповів він, хоча в голосі відчувалася невпевненість. — Я чекаю, коли зможу встати на ноги.

Алекс обернувся до нього.

— Ти неодмінно зможеш. Я вірю в тебе. Як я повернуся, ми разом здійснимо всі свої плани, — сказав він, намагаючись підбадьорити друга.

Коли настав час прощатися, атмосфера стала важкою. Алекс обняв Марка, і той прошепотів:

— Бережи себе, друг. Я чекаю, коли ти повернешся.

— Я теж, — відповів Алекс, стримуючи сльози. — Я буду тримати вас в курсі. Обіцяю.

Всі троє стояли разом, обіймаючи один одного, а Аліса тихо шептала:

— Ми всі вас чекаємо. Ти — частина нашої команди, і це ніколи не зміниться.

Потім Алекс попрямував до виходу, а за ним Єва, щоб проститися, відчуваючи, як важко покидати друзів. Але коли він виходив Марк покликав його,

— Ей, білій! Обережно, гарної дороги.

Серце Алекса билося в такт новим планам, які формувалися в його голові. Тепер йому потрібно було думати про те, як повернутися до нормального життя, про те, що сталося з ними, і про їхні мрії.

По дорозі до вокзалу Алекс усвідомлював, що без них, без підтримки, життя може стати важким, але всі ці переживання навчили його важливому: жити в моменті, зберігати близькість, навіть якщо вони далеко.

Коли потяг відправлявся, Алекс подивився на місто, що зникало вдалині. Він знав, що обов'язково повернеться, адже ці друзі стали частиною його життя, і він не залишить їх без підтримки.

Коли Алекс прибув до військової частини, його зустріли з усією серйозністю. Він прийшов, зібравши всі свої емоції в кулак. Усі знали про інцидент із Андрієм, тому новини швидко розлетілися.

— Солдат, встань в стійку! — наказав сержант, як тільки Алекс увійшов у казарму.

Алекс миттєво випрямився, його погляд став серйозним.

— Є! — прокричав він, віддаючи честь.

— Тепер ти залишений без відпустки. Підготовка у тебе попереду, — продовжив сержант, спостерігаючи за реакцією.

Алекс кивнув.

— Так точно, Пане командире!

— Зараз ти призначений у загін безпеки. Завтра починаєш з охорони території, — сказав сержант, дивлячись прямо в очі.

— Так точно, пане командире! — повторив Алекс, відчуваючи, як у грудях піднімалося почуття відповідальності.

Протягом наступних днів Алекс впроваджувався в нові обов’язки, дотримуючись жорсткого розпорядку. Він віддавав честь кожному, хто проходив повз, зберігаючи дисципліну і порядок.

— Стань у стійку! — кричав один із командирів під час ранкової перевірки.

Алекс швидко виправився, тримаючи спину прямо.

— Є! — його голос лунав чітко та впевнено.

Дні минавали, і він звикав до нової рутини, але в голові завжди звучали думки про Єву та їхні плани. Він відчував, як це важко — бути далеко від них, але служба вимагала концентрації.

На один з вечорів, після виснажливого дня, Алекс сидів на своєму ліжку, коли його покликали на чергування.

— Ходімо, солдате! — сказав сержант. — Час на охорону. Ніяких розслаблень!

Алекс підвівся, швидко віддавши честь.

— Так точно! — і відправився на патрулювання.

Весь час, поки він ходив територією, думки про друзів залишалися в його свідомості. Згадуючи їхні усмішки і щасливі миті, він не міг ігнорувати відчуття самотності.

"Це не надовго," — промовляв він сам собі, намагаючись підтримати дух.