Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

Тепер, трохи заспокоївшись, я запитую себе, що мав на меті досягнути цією безглуздою пантомімою мій полонитель. Показати, що досконало знає твір? Натякнути, що йому повсякчас відомо, який саме уривок я перекладаю?.. Єдине, у чому я певен, — о грецькі боги, поможіть мені! — це те, що потрапив до рук якомусь старому безумцеві!

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

9

Оскільки Менехма, сина Лака, із дему Харисій звинувачено у «злочинах крові» — або ж «злочинах плоті», як воліли казати деякі, — його судили на Ареєвому пагорбі, в Ареопазі — одній із найшанованіших установ Міста. Колись на її мармурових плитах готувалися важливі й урочисті рішення минулих урядів, але після реформ Солона та Клісфена повноваження Ареопагу були обмежені тільки сферою судочинства, а саме — процесів, які стосувалися умисних убивств; вироком у таких справах могла бути смертна кара, позбавлення прав або остракізм. Тим-то жодного афінянина не тішив вид розміщених ярусами білих лав, суворих колон і високого помосту, на якому засідали архонти перед круглою, як таця, курильницею — у ній на пошану Афіни чаділо пахуче зілля, запах якого — як стверджували знавці — дещо скидався на запах смаженої людської плоті. Утім, іноді коштом якогось поважного обвинуваченого тут справляли невеликі учти.

Суд над Менехмом, сином Лака, із дему Харисій збудив велику цікавість не так через особу обвинуваченого, як через благородне походження жертв і жорстокість убивств, бо ж Менехм був лише одним із багатьох послідовників Фідія і Праксітеля, які жили з того, що продавали свої роботи заможним любителям мистецтва, наче різник — м’ясо.

Невдовзі після того, як оповісник лунко виголосив справу, на історичних лавах не лишилося вільного місця: переважну більшість зголоднілої до видовищ публіки становили метеки й афіняни, що належали до цеху скульпторів і керамістів, а також поети та військовики, але не бракувало і звичайних глядьків.

Очі у всіх зробилися великі як тарелі, і здійнявся схвальний гомін, коли воїни привели обвинуваченого зі зв’язаними руками, сухотілого, однак міцного й жилавого. Менехм, син Лака, із дему Харисій ішов, випроставши плечі й високо здійнявши голову, приправлену пасмами сивого волосся, немовби очікував не на вирок, а на військову нагороду. Він незворушно вислухав соковитий перелік своїх злодійств і, скориставшись правом, промовчав, коли архонт-промовець запитав, чи хоче він висловитися щодо висунутих йому звинувачень. Ти маєш що сказати, Менехме? Жодної відповіді: ні так, ні ні. Випнувши груди, він стояв гордовито, наче фазан. Що він задумав? Оголосить себе невинним? Чи визнає вину? Чи, може, він ховає якусь жахливу таємницю, яку збирається виявити аж наприкінці?

Низкою потяглися свідки. На початку Менехмові сусіди присмачили розгляд справи розповіддю про юнаків, переважно волоцюг або рабів, які вчащали до майстерні під приводом позування для скульптур. Розказано про нічне заласся обвинуваченого: пряні вигуки, солодкаві стогони, кисло-солодкий запах оргій, щодня п’ять-шість оголених і білих, наче вершкові тістечка, ефебів. У багатьох після таких розповідей загурчало в шлунку. Потім кілька поетів стверджували, що Менехм — добрий громадянин і чудовий драматург і що він докладає всіх сил, щоб відновити старовинний рецепт афінського театру, але це були такі самі нездари, як і той, кого вони вихваляли, тож архонти не взяли до уваги їхні свідчення.

Далі перейшли до неапетитних подробиць убивств: наголошено на численних кривавих ранах, пошинкованій плоті, розсяклих нутрощах, безглуздо скалічених тілах. Дав свідчення начальник прикордонної варти, що знайшла Трамаха; висловилися астиноми, які натрапили на Евнея та Анфіса. Запитання розмотувалися, наче кишки, намагаючись загнуздати свідчення; уява присмачувала розповіді, додаючи до трупа шматки ніг, облич, рук, язиків, спин і животів. Опівдні, у зеніті палючої влади румаків Сонця, на поміст нарешті піднялася темна постать Діагора, сина Хампсака, з дему Медонт. Запала щира тиша: усі з пожадливою нетерпеливістю чекали на свідчення того, хто перший звинуватив Менехма. Діагор, син Хампсака, з дему Медонт не розчарував їх: він відповідав твердо, слова вимовляв чітко й бездоганно, факти викладав чесно, оцінював їх розважливо. Закінчив він дещо засуворо, лишивши гіркуватий післясмак, але загалом виступив цілком задовільно. Говорячи, він дивився не на лави, де сиділи Платон та деякі інші його колеги, а на архонтів, хоча ті, здавалося, не звертали ані найменшої уваги на його слова, наче мали вже готовий присуд і Діагорові свідчення потрібні були тільки для того, щоб пробудити апетит.

Коли голод почав збурювати плоть, архонт-басилевс вирішив, що свідчень уже досить. Його чисті блакитні очі звернулися до обвинуваченого з увічливо-байдужим, наче в коня, виразом:

— Менехме, сину Лака, із дему Харисій, суд надає тобі право висловитися на свій захист, якщо ти того бажаєш.

Урочистий круг Ареопагу з його колонами, пахучою курильницею і помостом ураз стиснувся в одну точку, до якої глядачі спрямували свої невситимі погляди: глевке скульпторове обличчя, його темна плоть, покраяна немовби на порції зморшками зрілості, моргливі очі, голова, притрушена цукровою пудрою сивини.

У пожадливій тиші, неначе під час обряду узливання перед бенкетом, Менехм, син Лака, із дему Харисій поволі розтулив рот і провів кінчиком язика по зашерхлих губах.

І всміхнувся.*

__________

* І глядачі з’їли його. Опис суду над Менехмом набирає вигляду ейдетичного бенкету, на якому скульптор — це головна страва. Ще не знаю напевне, на який Гераклів подвиг натякає автор, але вже здогадуюся. У будь-якому разі, цей ейдезис видається таким смачним, що мені вже котиться слинка.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Зуби, палюче дихання — це був рот жінки. Він знав, що рот може вкусити, з’їсти, пожерти, але тої миті йому важило інше — серце, що билося в руці невідомого. Він не зважав ані на повільне просування губ самиці (бо йшлося радше про самицю, ніж про жінку), ані на холоднуваті дотики її зубів, що мандрували його шкірою. Почасти тому (тільки почасти), що ці пестощі були йому приємні. Але серце… тріпотлива волога плоть, яку стискали дужі пальці… Потрібно було з’ясувати, що ховається там далі, кому належить та густа тінь, що чигала на межі його видива. Бо ж рука не висіла в повітрі сама собою, тепер він це