Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 43

Цвітана.

Я засинаю на ходу. Обурена до глибини душі тим, що мені доведеться жити з Оксеном в одному помешканні. Але насправді я так хочу спати, що байдуже до всього.

Ледь дочекавшись таксі. Я засинаю в машині. До помешкання Сафін несе мене на руках. Я вже не пручаюся, адже просто відключаюся.

Видихаю коли опиняюся на подушці. Тільки закрила очі як чоловік питає.

— Цвітано, можна твій телефон?

— Угу. — сонно розблоковую та віддавши телефон чоловікові прошу. — Зніми поки пароль. І речі мої потрібно забрати, але вони у камері схову.

— Де саме? — цікавиться Оксен.

— На вокзалі.

Чоловік іще щось питає, але я вже його не чую.

Прокидаюся і часто кліпаю. Не можу збагнути, ранок це чи вечір. Сідаю на ліжку і просто довго сиджу. Повільно збираю всі думки до купи.

З обстановки в кімнаті розумію, що я не вдома, але точно у своєму часі. Це тішить. Хоча пригадавши, що я у помешканні не одна, моментально напружуюся. А те, що мене ще чекають пошуки скарбів напружує мене іще більше. Я б воліла повернутися в столицю і просто виспатися кілька днів під ряд.

Повільно піднявшись підходжу до вікна. І ледь всміхаюся.

Я вдома. Я шалено скучила за своїм часом.

Хмикаю.

Дивний султан. Невже він думає, що я проміняю можливість бути вільною, на полонянку з гарему. Він привабливий, але я ж чітко розумію, що він чоловік якого століттями немає у живих. Він примара.

А Оксен?!!

Питаю сама себе. І знову ж хмикаю.

Оксен переплюнув самого султана. Він зверхній, надто впевнений у собі. Владний. Харизматичний. Такі чоловіки мені подобаються. Мабуть, Сафін теж. Але я забороняю собі думати про нього.

Ми з ним різні. Він бізнесмен, а я?!! Я уже навіть не кадровий працівник. Мені роботу потрібно шукати. Доки не закінчилися всі заощадження.

Різко оглядаюся, коли в кімнату зі скрипом прочиняються двері. Напружено кліпаю, бо до мене наближається Сафін. Я захоплену дивлюся на нього. Довге волосся він зібрав у хвіст на потилиці. Зараз на ньому брендова біла майка та джинсові голубі шорти до колін, та теж брендові кросівки на ногах. Справжній красень. Я ніяковію під відвертим поглядом його чорних очей.

— Виспалася? — сухо цікавиться.

Я ж лише знизую плечима. Адже мені здається, я б точно іще поспала.

— Я забрав твої речі з камери. — зупинившись надто близько, повідомляє чоловік.

— Дякую!

Переводжу погляд у вікно. Бо чомусь почуватися спокійно поруч з цим чоловіком не можу.

— Цвітано, доки ти спала, я користувався твоїм ноутбуком. — Я різко зиркаю на чоловіка, а він просить. — Ти тільки не гнівайся. Я користувався лише пошуковою системою.

На слова Оксена я мовчу, адже в мене на ноутбуці немає нічого забороненого, суто робота.

— Цвітано, я маю до тебе прохання, — хрипко звертається до мене чоловік. І коли я знову дивлюся на нього, просить. — Зателефонуй, будь ласка, моєму дідусеві та попроси приїхати. Скажи, що спливли нові факти слідства і він конче потрібен тобі.

— Це ж обман! — напружуюся.

— Квітко, цей обман заради блага. — переконливо просить мене чоловік. Я не маю часу їхати до столиці а випалити правду, ще й телефоном не можна. — Оксен зітхає. — Можу собі тільки уявити, скільки дідусь всього пережив.

Я чудово розумію хвилювання Оксена тому питаю.

— Де телефон?

— У вітальні. Ходімо.

Йду за чоловіком. І ловлю себе на тому, що він страшенно подобається мені. І це мене лякає. Серджуся сама на себе.

Опиняємося у просторій вітальні. Сафін набирає номер свого діда та передає телефон мені. Я ж чомусь страшенно нервую та хвилююся.

Коли Осман знімає слухавку, взагалі гублюся. Але все ж опанувавши себе, представляюся слідчим та прошу чоловіка приїхати у Кам’янець-подільський. Чоловік погоджується і обіцяє приїхати лише після завтра. Бо завтра в нього надто насичений день.

Я подякувавши чоловікові прощаюся. Завершивши розмову пильно зиркаю на Оксена.

— Де мої речі?

— Он, — вказує чоловік рукою за мою спину. — Ти спала, тому я не хотів тебе турбувати.

Я рушаю до валіз, а Оксен кличе мене.

— Цвітано! — коли я оглядаюся чоловік просить. — Мені потрібно аби ти пішла зі мною у місто. Мені необхідно купити телефон, сімку та кілька дрібничок.

Я хмикаю й великими очима дивлюся на чоловіка.

— Ти ж уже ходив у місто, чому ж не купив те, що тобі потрібно?

— Якщо ти про одяг, то я замовив його телефоном. І мені привезли його сюди.

— Зрозуміло!

— То, що, складеш мені компанію? — примружившись цікавиться Оксен.

З мить вагаюся, а тоді все ж погоджуюся.

— Добре! Але мусиш зачекати доки я приведу себе до ладу.

— Не питання. Але якщо це не займе три години. — цілком серйозно зауважує чоловік.

— Три години точно не займе, але хвилин сорок гарантовано? — запевняю.

— Гаразд. Може не посивію. — Зітхає Оксен та присідає на диван у вітальні.

Я ж ігнорую його слова та забираю валізу у свою кімнату. Обравши собі одяг на вечір іду до санвузла. При усій моїй упередженості у тілі наростає трепет. Адже прогулянка з Оксеном мене бентежить та сіє у тілі приємні відчуття.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍