Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

^ ■ ■"

1 На! (польськ.) — вигук, що має різний смисловий відтінок.

Рита (обурено). Ти сказився? Дитина хвора, а я буду з нею йому позувати?! Через тебе Лесик і хворий! Щоб ти знав!

К о р н і й {винувато). Ну от, через мене. От єсть. Просто собі... Йому ж лучче сьогодні?

Рита (злісно). Зовсім не лучче, а гірше... Лікар ка4 зав, що він не виживе в цьому кліматі, треба їхать. Осв зараз він мусить прийти й рішуче сказати. Ти ж сам ці знаєш. «Лучче»... А

К о р н і й (дивиться на неї, раптом клацає пальцями й швидко повертається до картини). Безумовно! Тпак і єсть... Так-так-так... (Хапливо шукає очима.) Де палітра, щіточки? Ех! Ну, нічого. )

Рита (стиснувши брови, хмуро дивиться на нього, різко і твердо). Мені треба грошей, Корнію!.. Ти чує|ш? Я мушу купити лікарства.

К орній. Лікарства? (Тривожно.) Доктор прописав? Зараз, зараз. (Шукає по кишенях.) Ось маєш п’ять франків... Та було ж уранці лучче. (Дає гроші.) Бідний Ле-сьок... Ех, хлопчинка мій. Ну, та це ж не той... Лікар же казав, пройде... Га? Ах, яке якраз тепер свинство!..

З веранди чути голосні фрази й окремі слова:

— Артист не має нації...

— «Шлунок»...

— Форма?

— Яка форма?

— Що таке «форма»?

Рита. В Парижі не пройде... Лікар не міг тобі цього сказати. Це тобі хочеться так думати...

К орній (прислухаючись до розмови на веранді, неуважно до Рити). Ну от. Звичайно, хочеться так думати... (Зупиняється, слухає.) Але ж... хворіють же діти й тут...

З веранди:

^ — Одне мистецтво має вічність!

* — О!

— От і «о»... Бо одне воно... форма... а всякий артист... Ха-ха-ха!..

К о р н і й (до Рити). Я зараз. (Хутко йде на веранду.)

Рита. Корнію! Я маю поговорити з тобою.

І Корній. Зараз, голубко, зараз... Я тільки два слова І скажу... (Поспішно виходить.)

і Рита закусює губи й помалу повертається до дверей уліво,

і Звідти обережно виглядає й виходить Ганна Семенівна, питає:

- Ну?

1 Рита (хмуро, різко). Нічого. Його ніщо не пробирає. Ганна Семенівна. Але ж хоч трошки ревнував?

І Р и т а. Та що з того? Зараз же й забув. Якби я на його очах цілувалась з другим, а йому підставили його полотна, він би й забув про мене. (Тріпнувши головою.) Ну, дооре!.. Хай так! Побачимо ж, коли так.

|Ганна Семенівна. Ах ти, горенько яке з цим хлопцем. Ну, й скажіть на милість, що сталось з ним? І не злого ж серця, Господи милостивий. І от таке!..

Рита. Нічого! Ми ще поміряємось. Я дитини не оддам за полотно! О, ні! Хоч би воно йому там було найгені-альніше. Це ще ми побачимо. Хай іде до своєї Сніжинки, коли не любить, а брехати собі не позволю. (Бере зі столу ніж і сильно встромляє його в стіл.)

Ганна Семенівна. Та що ви, Ритонько?! Він вас * не любить?

Рита (гордо). Ого! Хай спробує. Не в тому річ! Він мусить бути батьком, раз родив дитину. Сам застудив, дитина хвора, грошей нема, і йому те все байдуже... Ще сміє ревнувати! Чекай... (Хмуро задумується.)

Ганна Семенівна. Коли ревнує — знак хороший... Ах, біда яка!.. І не злого серця, Господи милостивий... Ну, а цей Мулен хоче купити картину?

Рита. Хоче, здається. Тільки Корній ніби не розуміє моїх натяків. А якби я схотіла, Мулен купив би. Та й йому самому вигідно купити... А поганий все-таки спосіб ми придумали, мамо... Негарний...

Ганна Семенівна. Е, моя дитино, коли сім’ю рятувати, то всякі способи хороші. Аби дав Бог, щоб поміг тільки, щоб очулось його серце... Сім’я більш за все...

Рита. Не в тому... А в тому, що й я, може ж, не дерево.

Ганна Семенівна (тривожно). О? Ну, в такому разі краще вже... О, хай Бог милує! Краще вже хай свої геніальні картини малює...

Рита (саркастично). Так? Аби синкові жінка вірна була? Ха-ха-ха! Може, і з тим скажете помиритись, що він на Сніжинку задивляється? Аби йому добре було? Овва!і Коли він так, то й я не буду мовчати. До якої це пори/ буде? Дитина? Він кидає, і я кину! Хай! )

Чути плач дитини. Обидві прислухаються.

Рита. Лесик плаче! (Раптово тривожно я

й прожогом вибігає в сусідню кімнату.) (

Ганна Семенівна (ідучи за нею, з сумною посмішкою хитає головою.) Ой, така якраз, що кинеш! (Ви'ходить.)

На веранді весь час чути глуху розмову. Чується стук. Потім двері з веранди одчиняються, і входить Мул єн. Він не молодий уже, але рум’яний, з черевцем, очі розумні, хитрі, сластолюбиві й веселі. Пишна золотиста борода розчесана гарним віялом. Волосся посередині з пробором, в оці монокль, одягнений з чисто паризьким шиком.

Мул єн. Madame3? (Озирається. Прислухається до кімнати, з якої чути плач дитини.)

В дверях на веранду з'являється Сніжинка. Вона гарна, ясно-біла,

вся пухка і жвава, з яскраво-червоними губами. Рухи повільні і граціо-

зні, як лет сніжинок, вбрана з тонким і випещеним смаком, любується собою й почуває владу своєї краси і привабливості.

Сніжинка (з легкою посмішкою слідкує за Муленом. Потім входить з ним в ательє й питає). Месьє, певно, хоче спитати madame, як вона відноситься до теорії мистецтва Гюйо? (Лукаво посміхається.)

Мул єн (сміючись). Мадемуазель Сніжинка чудесно вміє проходити до самого дна душі людини. Ви якраз вгадали моє таємне бажання.

Сніжинка. Я надзвичайно рада! І думаю, що мадам Пантера — чи то пак! — мадам Каневич з великою охотою скаже вам. Я підкреслюю, месьє, вам, бо з другими вона не охоче про це балакає. Месьє Мул єн не вірить? О, в такому разі вона нічого не скаже, й ви нічого не знаєте. Розумієте? Хто в себе не вірить, тому ніхто другий не повірить. (Лукаво.) А в таких справах, як «теорії мистецтва*, треба в себе вірити.

М у л е н (розуміючи її). Ха-ха-ха! Може б, ви мені дали кілька лекцій віри в