Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

— Мені холодно, докторе! Ми швидко підемо звідси?

їй було холодно! Господи, розуміється, холодно, адже

вітер так дме.

Доктор, хапаючись скинув своє пальто й накрив її.

— Ні, ні, я не хочу, ви ж замерзнете.

— Мені дайте вашу хустку. Я сяду біля вас, і мені буде тепло. Навіть без хустки буде тепло.

Він би сказав, що навіть душно було б йому біля неї, коли б...

Вона скинула й дала йому свою теплу, запашну, про-няту духом її тіла хустку. А сама лягла йому головою на коліна, згорнулась, умостилась і прошепотіла:

— А тепер укрийте мене. Я буду спати. Страшенно спати хочу, докторе. Можна? А коли можна буде йти, ви мене збудите. Можна? Ох, мій дорогий, любий докторе, я вас поцілую в ваше коліно!

І вона поцілувала його в брудне, замазане болотом, мокре коліно.

Він побожно, зворушено накрив її своїм пальтом.

— Щільніше, щільніше! Трошки ще, від спини. От так. Дякую.

Наяда лягала спати. Вернулась Наяда і мостилась на його коліні, під його пальтом спочинути. Голова її вишукувала на його нозі найзручніше місце, знайшла й затихла.

Хустка її лежала в доктора на плечах і на грудях, від неї тепло, хвилююче пахло, а вітер пронизувато, люто гриз докторові спину, боки, ноги. Можна було б трохи краще прикритися хусткою, так на нозі ж спала Наяда, і не можна було рухатись.

Ніс у доктора посинів; очі горіли, сльозились; по спині й ногах прокочувались холодні, люті дрижаки. За млином лопотів, хлюпотів і злісно сичав дощ, а в душі, а в крові доктора з червоною хусткою в руці гасав владика всіх Наяд — Життя.

Доктор посміхався посинілим носом і губами, а в стільки раз уже вибиваний, потовчений келех із непорозумі-ло-радісним і тужним дзвоном спадала тиха, не вичитана ні в Канта, ні в Епікура, нова краплина мудрости.

Semmering, 1919.

Rauen, 1923.

9Тєси

ЧОРНА ПАНТЕРА І БІЛИЙ МЕДВІДЬ

П'єса на чотири дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Корній Каневич (Бідий Медвідь) — митець. Ганна Семенівна — його мати.

Рита (ЧорнаЛІантера) — його жінка.

С н і ж и н ка.

Мул єн — критик, журналіст.

Я н с о н М і гуел ес Б л е к

Кардинал С афо JI емоньє Мімі Штіф Лікар. Пожильці і гарсони у митці, їхні коханки и моделі.

будинку, публіка, музики кафе.

ДІЯ ПЕРША

Велике ательє; в лівій стіні ззаду — двері в кімнату Рити. Задня стіна — скляна, в ній двері на спільну веранду: скло матове на зріст людини. Трохи далі двері в коридор. Понад лівою стіною широка канапа, посередині стіл для їжі. Праворуч, на самому краю кону стоїть велике, завішене білим, полотно, на якому, коли його одпинають і повертають, видно фігуру жінки, схожої на Риту, що схилилась над дитиною. На стінах не видно малюнків, тільки рисунки вуглем або

олівцем.

В ательє Ганна Семенівна. Повна, поважна пгіні з добрим білявим лицем і розумними великими очима. Ходить обережно повз двері, що на веранду, і з заклопотаною цікавістю непомітно заглядає туди. В розчинені двері далеко видно покрівлі будинків города, а напереді фігури людей, які гаряче балакають між собою. Видно столик, на якому стоїть машинка спиртова, а на ній вариться щось у бляшаній риночці. Над риночкою клопотливо порається Мігуелес — горбоносий смаглявий юнак в оксамитовому піджаці. Видно іноді спокійно-флегматичну постать рудого Б л е к а з червоними баками, виголеними вусами й підборіддям. Він ходить, заклавши руки в кишені бурих, широких оксамитових штанів, які носять італьянські робітники. Щось помітивши, Ганна Семенівна швидко йде в ліві двері, силкуючись, щоб її не побачили. Зараз же за нею входить в ательє/К орні й. Великий, трохи незграбний, мішкуватий, має довге пишне біле волосся, як грива, лице схоже на лице Ганни Семенівни, також з виразом доброї, спокійної сили. Нахмурено, обома руками розчісує волосся назад і дрібними кроками товстих ніг ходить по ательє, поглядаючи часом у двері на веранду. Сідає на канапу. Через якусь хвилину входить Рита з веранди.

Дуже тонка, гнучка, одягнена в чорне, лице з різкими рисами, розвиненими щелепами; лице жагуче, майже дике і грубе, але гарне.

Рита (щільно й з жадібним задоволенням вдивляючись в Корнія, підходить до нього. Немов здивовано говорить). Що з тобою, Нію? Чого ти так раптово втік? Га?

К о р н і й (кудовчачи волосся, силкуючись удати байдужого). Зовсім не втік... Я втік? От маєш...

Він має звичай взагалі робити різні рухи плечима, руками — то тре носа, то поводить плечима, а особливо, як схвильований.

Нате вам, я втік... Ха! От єсть...

Рита. А нам всім здалося, що ти втік... Месьє Мулен навіть сказав, що ти побіг з таким виглядом, що так І здається, як вибіжить білий медвідь з ломакою в руках.

К о р н і й (встаючи). Месьє Мулен — дурень, от і все...

!есьє Мулен! Подумаєш...

. Рита (з лукаво-радісною непомітною усмішкою). Ну, мсьє Мулен не дурень. Це вже, мій Білий Медведик, тропіки занадто. Месьє Мулен — перш усього знаменитим критик. І коли ти на нього будеш ревіти, то він тебе так од рек ламу є, що...

* >Корній (обурено). Іїа!1 То що, що він критик, так я повинен спокійно дивитись, як... (Спиняє себе.) А! Дай мені спокій... І вже. Маєш... Критик, як же... А, дай мені спокій...

Рита (обережно, лукаво). Ти ревнуєш?

К о р н і й. Ка, маєш... От єсть... Уже... ХаІ Як же, розуміється, до всякого французика. А, дай мені спокій. Тільки я от тобі скажу: коли я тобі вже нелюбий, ти вперед мені скажи, а потім уже що хочеш. От. А інакше... негарно. І месьє Мулен може полетіти догори ногами от туди на вулицю. От і вже...

Рита. Мені скучно... Я теж людина. Ти все з своїми картинами.

К орній. Ну, от. От уже скучно... (Підходить до полотна, машинально піднімає й дивиться на нього, видно, як помалу заглиблюється й забуває за все.)

Рита. Розуміється. Не те, що скучно, а я не можу одна нести на собі всю сім’ю. Дитина хвора. Чому це досі лікаря немає? Може, доведеться виїхати... Чуєш, Нію?

К орній. Аякже... Звичайно...

Рита. Та годі тобі.

К орній. Зараз, зараз... (Хутко повертається до Рити, пильно вдивляється в неі, переводить знову погляд на полотно.) Гм! Безумовно... Слухай, може, вже можна сьогодні