Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

липня, була тепла, оксамитна літня ніч над гаймашкерським табором, така неподібна до пронизливої, холодної дебреценської; крізь широкі щілини в толевій покрівлі з бараків видне далеке небо, і поодинокі зорі довго підморгували, не даючи заснути мабуть не одному нововиявленому «фотографові-професіоналові…»

А може то міріяди плисковатих, довгоногих мадярських вошей так непокоїли нашу третину тисячі, що ніяк не могла вгамуватися цієї ночі до самого світанку. А як почало надворі сіріти, заграла в таборі сурма горниста, до бараку вскочив низькорослий, з пишними колись вусами, підстаркуватий мадяр — цугс-фірер, і закричав хрипким голосом:

— Кеф-але! Кеф-але!

Нічого не розуміючи, ми посхоплювалися з вошивих матраців — хто спросоння, а хто й так із важкою, як казан, головою.

«Кеф-але» мало значити «виходь!», як це красномовно пояснив рухами, не знати чим роздратований, підстаркуватий мадяр цугс-фірер.

— Кеф-але! Кеф-але, басса мега, стройся, руський, штирі-по-штирі!

«Басса мега» і «штирі-по-штирі» ми чули вже не раз і в Дебрецені, і в Естергомі, швидко зрозуміли, чого від нас хоче це нове плюгаве начальство і, висипавшися з бараку, вишикувалися вздовж улички, що веде вниз, повз бараки, похідним строєм, по чотири поспіль.

Мадяр наказав повернути кругом, підвів нас до кухні, де водночас чотири куховари хутко наливали нам у казанки пахучої березової рідини; з другого боку нам тикали по пів буханки кукурудзяного хліба, і все це поквапно, поспішаючи, щоб не згаяти й хвилину часу.

Березовий чай ми мали тут таки, на ходу, випити, бо вже через п’ять хвилин наш мадяр гукає:

— Індуй! (Рушай!)

Те саме робилося коло кожного з двадцятьох бараків гаймашкерського табору, і за чверть години після перших звуків горнистової сурми, крізь широко розчинені ворота дротяної загороди, посунуло на роботу сім тисяч дарової робочої сили.

На місці роботи ми були вже о четвертій годині ранку.

Та миттю порозбивали нашу тисячу на десятки, поприставляли до кожного десятка пригінчого з наших таки полонених старших унтер-офіцерів, а на кожні десять десятків дали одного доглядача мадяра, що, крім рушниці з притороченим багнетом за спиною, мали ще в руках по довгій гнучкій ломаці з в’ялого, недавно зрізаного дерева.

— Ну, якщо то ломака на те, щоб показувати межі кам’янистих ділянок, які треба десятками розробляти, то що ж, — нехай собі носять ломаки на здоров’ячко…

Десяток мав завдання: на заздалегідь позначеній ділянці кам’янистого грунту п’ять чоловіка довбають каміння кайлами, часом продовбуючи свою ділянку, як того вимагала нівелізація місцевости, призначеної під побудову рівного, як на долоні міста, — на кілька метрів завглибшки, а п’ять інших — негайно надовбане каміння підбирають у тачки й відвозять геть-геть, на кілька сот кроків, і там цей вантаж скидають, негайно знову й знову повертаючись по нові порції.

Даремно лінькувата натура нашого солдата (до речі, добре від роботи за рік відвиклого), намагається працювати — аби день до вечора: за сотнями пильно доглядає мадярський дозорець із ломакою, а ломака, виходить (дуже скоро це виходить), призначена зовсім не на те, щоб показувати пильно позначені межі ділянок для десятків, а за десятками доглядає ще лютіше, ще пильніше вдесятеро — своя «шкура».

Не можна ні зупинитися відпочити, ні розігнути спину, щоб випростати наболілі кістки, ні на мить присісти — скрутити цигарку…

Бо що значить доглядачева ломака, я спробував, як спробувала, безперечно, й уся сотня, до якої я належав, уже першого дня.

А що значить хамське вислужування нашої унтерофіцерської шкури перед мадярським начальством, важко переказати: для цього не вистачить мені всієї сили огиди, закладеної в людині, огиди, помноженої на мільйонні цифрові знаки. Робота важка. І від кайла, і від тачки однаково швидко набігають на руках червонаво-білі пухирі, і від кайла, і від тачки однаково швидко вони, ці пухирі, лопають, завдаючи нам нестерпучих мук. А «свій» унтерофіцер пригінчий, ота своя «шкура», що її так люто ненавидів російський солдат, походжає, «ручкі в брючкі» позакладавши, та пиляє, пиляє, пиляє…

І тільки хто з виснажених тяжкою працею, знесилених муками болю від пухирів, випростається чи зупиниться з тачкою, він уже налітає лютим шулікою і криє в Бога, віру й «отечество», а на найменший опір чи непослух негайно підкликає мадярського доглядача, і солодко прицмокує, коли ломака починає гуляти по голові, плечах і спині неслухняного раба.

Я не знаю, чи були де пригінчі з наших унтер-офіцерів кращі, але в нашому десятку був саме такий, а з інших ділянок щось не чути було про них доброго слова.

Не можна ні зупинитися відпочити, ні випростати спину, ні на мить присісти — скрутити цигарку…

І так до четвертої години дня — дванадцять годин безперестанку.

О четвертій сурмить горнист, нам наказують кидати кайла й тачки на місці роботи, вишиковують усіх сім тисяч по чотири і підтюпцем женуть до табору (пів кілометра). Знову повний казанок крутої, солодкої рижової каші, ввесь процес обіду тягнеться щонайбільше чверть години, і без хвилини відпочинку — знову на роботу, до десятої, а часом і до одинадцятої вечора.

І так день, і два, і три, і десять…

Третього дня у мене з якимось тульським унтером, моїм пригінчим, що йому геть усе обличчя заросло густою рудуватою шерстю, а з-під неї блищать зелені котячі очі, стається невеличкий інцидент, який трохи не кінчається для обох нас трагічно.

Десь отак на десятій годині праці, коли все тіло вмлівало від тяжкої втоми, а спину неначе тиждень гупали ціпами молотники, коли за один ковток води, за одну мить відпочинку, чи за одну затяжку махорки, здавалося, віддав би всю рештку життя, я, скориставшися з того, що мадяра-доглядача десь близько не видно, а наша «шкура» стоїть і закурює, спиною до мене, випростовуюся, поквапно витягаю з кишені свого засмальцьованого кисета — подарунок невідомої «невідомому солдатикові» ще на фронті, і хочу крутити цигарку.

Неначе відчувши своїм собачим нюхом, що я випростався, блискавично повертається до мене руда морда пригінчого, очі його зупиняються на мені — тепер це гадючі очі, і він сичить:

— Роботай!

— Я закурю…

— Роботай!!

— Я тільки закурю…

— Роботай, бо мадяра покличу, — трах-трах-таррр…

Я, здається, не дав йому докінчити його гидкої лайки. Моя недокручена цигарка полетіла, разом із кисетом, на тількищо надовбану мною купу каміння, у руках, не знаю коли і як опинилося кайло не знаю коли й як кайло підлетіло, разом із напруженими руками, вгору, над самою головою «шкури», а тільки знаю що хтось із товаришів якраз своєчасно схопив мене за руку і