Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

class="p1">— Гер цугс-фірер, заген зі, біте… де тут окропу дістати? (Пане унтер-офіцере, скажіть, будьласка… — кінець фрази вийшов у мене і не по-німецькому, і не по-мадярському, а по-своєму, по-українському…).

Герові унтер-офіцерові неприємно пересмикнулося обличчя, він оглядає мене блискавичним, зневажливим поглядом, і рубає:

— По-чеську, брате! По-чеську!

І в тому «по-чеську» я відразу почуваю всю його люту зненависть до всього німецького, пригадую те, що знаю з історії віковічної боротьби чехів за свою культурну й національну незалежність проти німецького поневолення, — мені стає неприємно й соромно — аж моторошно. По-чеському я не знаю жодного слова.

Але пригадую спорідненість слов’янських мов і белькочу — невпевнено, правда, чистою українською мовою:

— Та я, пане унтер-офіцере, хотів би тільки спитати, де б у вас тут окропу на чай розжитися…

Набундючений унтер-офіцер мило посміхається — він удає, що зрозумів мене якнайкраще, і пропонує негайно вертатися до вагонів, бо до вокзалу вхід нам заборонено, окропу у них не роздають по-дурному, а до речі, вже й потяг наш має зараз рушати… і сипле-сипле, як горохом, чеськими фразами, з яких ледве десяте-двадцяте слово доходить до моєї свідомости.

Я знову таки цілком упевнено, вдаю, що геть чисто все зрозумів, козиряю йому, вдячний за лекцію з науки про національні святощі, за пояснення в справі окропу, рвучко повертаюся бігти до свого вагона, і в спину чую ще зливу швидкої-швидкої мови:

— Так то, брате! По-чеську, по-чеську треба!

З того роблю висновок про високу національну свідомість, про гарячий патріотизм мого випадкового співрозмовника, і всю дальшу дорогу — вже до самого Гаймашкеру — в голові рояться думки про долю багатьох народів, неприродно об’єднаних австрійською монархією. Доходжу думки, що ніде й ніколи українець унтер-офіцер не обстоював і не обстоюватиме так своєї національної культури, чіпляючись навіть до дрібничок, як робив цей переконаний чех, і від того робиться сумно… Заспокоюю себе на тому, що, не живши вже ось триста років національно-державним життям, ми, українці, не повинні в тому божевіллі, що діється зараз у світі, підпаленому пожежами патріотизму й національної ворожнечі, що ми ще колись маємо сказати своє слово, але яке?

Гаймашкер — не Естергом. Тут теж табір, але табір цей більше скидається на дебреценську долину — на голому, згористому місці, недалеко за самим містечком, обтягнуто дротом чималу ділянку землі, поставлено двадцять, нашвидку зліплених із дощок, бараків, що в них ні дверей, ні вікон, а тільки дірки попрорубувано. Дахи повкривано толем, але вже перший дощ показує всю недосконалість вкривальницької роботи й непристосованість цих бараків до людського житла.

В середині бараків, розрахованих на 350 чоловіка кожен, у два ряди нари дерев’яні — третій ряд має спати покотом на підлозі. Кожному належиться напханий соломою матрац, але що то були за матраци вже того дня, як ми приїхали!..

Часті дощі, що зовсім не хотіли визнавати толю за дах, наливали в бараки цілі баюри, матраци кисли в тих баюрах, непровітрювані місяцями, а по непровітрюваних місяцями матрацах кишіли мільйонами голодні, довгі, якісь особливі, гостроносі й плисковаті мадярські воші.

Та хіба варто звертати увагу на такі дрібниці, як воші, коли ось нагодували нас уже першого дня по саме нікуди густою, солодкою кашею з чистого рижу — бери казанок, два, три — скільки подужаєш! Ранком дають добре насолоджений чай; то дурниці, що заварюють окріп не чаєм, а березовим листом, і солодять не цукром, а сахарином; такий чай іще смачніший, пахучіший і, здається, здоровіший за китайський.

Хе! Можна жити! Вже першого дня почалася реєстрація нашої тисячі. Перша справжня реєстрація з анкетами, з записами відомостей про походження, професію, військовий чин, військову частину, місце полонення.

Крім нас, тут уже живе шість тисяч полоненого народу (знову наша тисяча — сьома!). Мають вони, а тепер, значить, і ми, таке завдання: на схід од Гаймашкеру, на кам’янистому, голому узгір’ї, що його треба зрівняти — збудувати майже голими руками велике військове місто на двісті п’ятдесят казарменого типу двоповерхових кам’яниць, із сіткою вулиць, майданів та всіма комунальними службами.

Покищо, на місці майбутнього військового міста тільки голий, пустинний степ, що в ньому грунт суцільне каміння, тільки мохами дикими поросле, та й то зрідка…

Наші попередники — шість тисяч, зігнані сюди з усіх кінців фронту, потрапили до Гаймашкеру зовсім недавно і встигли тільки побудувати оці самі двадцять бараків, завошивити всі матраци по всіх бараках, та тількищо почали кам’яні роботи на території майбутнього військового міста.

На запитання реєстраційної комісії про мою довоєнну професію, я, несподівано для самого себе, заявляю, що я — професіонал-фотограф, а це, як дуже скоро по тому виявилося, багато полегшило мою долю на гаймашкерській каторзі, а може й урятувало життя.

І справді, яку собі професію міг я зазначити? Сказати чисту правду, що завідував шкільним відділом повітового земства, що ретельно вправлявся в писанні кореспонденцій до єдиної на царській Україні української газети, сказати, що писав і видав збірку недолугих віршів — не повертався язик.

Ні завідування шкільним відділом, ні газетна робота в невідомій нікому маленькій «Раді», що й передплатників мала всього кілька сотень, ні мої юнацькі вправи з віршомазства, нічого мені тут не дали б, бо все це було аж надто чуже й незрозуміле не тільки членам реєстраційної комісії — мадярам, а й тому присадкуватому, з довгими вусами, військовому писареві з наших полонених, що, знаючи німецьку мову, править тут за толмача і дивиться на мене, як і на кожного, чогось так зневажливо, сторч поставленими очима, крізь золоті окуляри.

Чи мала стати мені в пригоді так несподівано вигадана професія фотографа (а був з мене, насправді, тільки звичайний аматор), я так само не знав і не вірив, як не вірив і не вірю своїм здібностям віршомаза. Проте, перші вже дні каторжної роботи коло Гаймашкера показали, що й до важкої фізичної праці здатний я мало.

З усієї нашої тисячі заявив себе на реєстрації за фотографа ще тільки один полонений Ілля Симонія симпатичний грузин із-під Тифлісу, та знайшовся ще один товариш палітурник — Іван Фйодоров із книговидавничого підприємства Ситіна з Москви. Решта були всі хлібороби, або люди незначних сільських кустарних майстерств: теслярі, ковалі, бондарі, та ще кілька інтелігентів — учителів, дрібних акторів, канцеляристів.

В день приїзду ми в гаймашкерському таборі — за гостей. На роботу відразу не послали, а реєстрація, розташування по бараках та вечірня перекличка, вже з вигукуванням прізвищ кожного полоненого — це ж не робота. Був початок