Оля Лях - Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях

- До якої ще «своєї крихітки»? – мало не поперхнулась власними словами вона.

- Як це до якої? До тебе, - Себастьян поклав руки їй на талію і притягнув до себе.

- Цей жарт зайшов надто далеко! Я не одна з твоїх наївних дівчат, Себастьяне. Припиняй це! – Кора вдарила йому по руках і вивільнилась відступивши на крок.

- Справді? А мені здалось, вчора ти дуже хотіла бути нею. Не вдавай з себе норовливу дівчинку, - він підійнявся і підійшов впритул.

- Не мели дурниць! Це просто не можливо. Щоб я була з тобою? Пф! – вона підкотила очі.

- Тільки не кажи, що ти не пам’ятаєш, - він зазирнув в її блакитні очі.

- Не пам’ятаю чого?

- Ха! Ха-ха-ха! – Себастьян розсміявся. Провів рукою по обличчю. Зі свистом випустив повітря крізь зуби. – Можливо, мені варто тобі нагадати? – різким рухом він притягнув Кору до себе, міцно тримаючи за плечі. Впився в її вуста поцілунком.

Дівчина задихнулась від неочікуваності. На мить заплющила очі і піддалась адреналіну, що вскипів в крові. Думки сплутались, витягуючи з-під свідомості те, що було закрито на сім замків. Чуже тепло швидко проникло в її тіло, розливаючись пекучим вогнем по венах. Мало не обпалюючи шкіру. Та Кора швидко схаменулась. Вона вкусила Себастьяна і вивернулась з його рук.

- Ти що собі дозволяєш? – вона дивилась на нього ошелешеними очима, прикривала рукою вуста. Щоки почервоніли.

- Ха, - м’язи на його обличчі сіпнулись в гримасі болю, та за мить він знову став холодним байдужим Себастьяном Чейзом. Лише в зелених очах миготіли іскри. – Забудь. Це була моя помилка, - промовив він крізь щільно стиснуті щелепи. Розвернувся на п’ятах і пішов геть, кинувши на останок комусь: - Вона вся твоя.

За мить в кімнату увійшов Ірвін. Він виглядав сердитим і збентеженим.

- Що це було? – хлопець оглянув Кору з ніг до голови і навіть без слів вловив більшу частину її емоцій.

- Непорозуміння.

- Справді? Мені так не здалось.

- Сьогодні всім щось не те здається! – розгнівалась Кора.

- Куди ви ходили вночі?

- Вночі? Нікуди, - вона ніколи раніше не брехала йому просто в обличчя.

- Не бреши мені, Коро. Я приходив до тебе. Ти не відкрила. А зранку він виходив з твоєї кімнати і…

- І що, Ірвіне? Ти не мій татусь, щоб контролювати мене! Мої справи тебе не стосуються.

- Хіба? Я намагаюсь піклуватись про тебе і зробити так, щоб ти не постраждала, але усе це стає надто небезпечним. Нам треба вийти з гри. Повернутись до нормального життя, - тепер зрозуміло, чому він тримав дорожню сумку.

- Повернутись до нормального життя? А воно взагалі існує? – безсило сплеснула руками Кора. – Я не впевнена, що була нормальною від народження! А ти кажеш про «нормальне життя»?

- Так. Збирайся. Ми йдемо. Усе це стає надто не зрозумілим і небезпечним. Хай з аукціоном і вовкулаками розбираються ті, хто від початку за це відповідальний. Це не наша справа. Ти будеш їм тільки заважати.

- Я бачу, що ти вирішив все за мене. Але так не буде, Ірвіне. З нас двох саме ти не маєш відношення до Темного світу. І тобі доведеться піти одному, бо я залишаюсь, - беззаперечно відповіла Кора. Вона задерла ніс і склала руки на грудях.

- Ми ж команда, Коро, - мало не благальним тоном промовив він. - Ти справді робиш це? Кидаєш мене та батька заради тих, кому начхати на тебе? Заради тих, хто робить видимість, ніби світ у небезпеці, а вони єдині, хто може врятувати його?

- Так, роблю. Я роблю це заради пошуку відповідей на питання, які тебе не обходять. Я егоїстка, Ірвіне. Не роби вигляд, що ти не знав цього.

- Гаразд, - тихо видихнув він після короткого мовчання. – Хай буде так.

Кора дивилась, як Ірвін Майєс зникає за рогом. Почекала ще кілька хвилин на порозі кімнати в надії, що він повернеться. Але цього не сталось. Вона ще ніколи не бачила його таким: сумний, пригнічений, розгублений. Сьогодні увесь світ летів під три чорти, але Ірвіна вона відштовхнула свідомо. Він не має розбиратись з її проблемами. Вона не мала втягувати його в усе це. Ірвін Майєс має жити щасливо, без турбот. Подалі від неї і її проблемного брехливого світу.

Дівчина закрила двері в кімнату і усвідомлення, що тепер вона одна проти двох світів навалилось болісним тягарем. По щоках покотились сльози. «Пробач, мамо, бути сильною надто важко». Як і залишатись собою. Кора знала, що мала зробити. Насамперед вибачитись.

- Перша Тінь! Що з твоїми очима?!

- М-мірайя-я! – заплакала Кора з порогу.

- Ох ти ж! Ану заходь! – дівчина втягла її в кімнату. – Що сталось? Ти чого?

- П-пробач мені! Я не мала права так казати про твій смак! Я не вважаю тебе вітряною!

- Ну-ну! Тихше, тихше. Ти справді не мала того казати, - Кора закивала на знак підтвердження. – Сталось щось іще? – відповіддю їй був плач.

Коли Кора нарешті заспокоїлась, то вибачилась перед дівчиною ще раз. І ще раз. Усе, що завгодно аби не згадувати про сварку з Ірвіном. І про Себастьяна. Він сказав, що вона забула щось, а потім нахабно поцілував її. Та хай би грець тій пам’яті! Потім із цим розбереться.