Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

     Мар’яна спакувала невелику торбу, поклавши до неї дорогі делікатеси. Вже й сама не розуміла для чого це робить, навряд чи батьки взагалі помітять її приїзд. Хвилювання ніяк не відступало, наче вдома не була багато років. 

– Ти впевнена, що хочеш поїхати? Не передумаєш по дорозі? – поцікавився Любомир, обійнявши ззаду кохану. Він вбирав божественний запах її волосся, мов джміль нектар. Млів від нього, щоразу відчуваючи, як в ньому все перевертається.

– Не передумаю. Якщо вирішила, то піду до кінця. Чи не тобі про це не знати? – роззирнулась обличчям, шукаючи поглядом чоловікові губи, що все частіше здіймались в гарній усмішці. 

Було тривожно відпускати від себе дівчину, ще й додому, де її не любили та всяко ображали, втім бачив, як для Мар’яни важливо було поїхати, провідати людей, що були їй рідними, побувати в місцях, які попри погані спогади – берегла у пам’яті.

– Телефонуй мені. Якщо щось йтимете не так, відразу гукай Макара.

– Ти мене ніби до слідчого ізолятора відправляєш, а не до рідного дому. Все буде гаразд. Я вже не та залякана дівчинка, що й двох слів зв’язати не могла.

То було правдою. Перед очима Любомира інколи повставала худенька постать Мар’яни. Тремтіла, вагалась, а потім враз схопилась міцними пальцями за рукави його сорочки, благаючи про допомогу. Сьогодні він тримався за неї так само міцно, втім, чи надійно?

Додому поверталась іншою. Загартованою та сміливою. Попри свій юний вік мала вигляд самодостатньої, вольової жінки. Вона більше не дозволить батькові ображати її, якщо потрібно буде, то не лише встане на свій захист, але й дасть відсіч.  

Любомир, скориставшись відсутністю Мар’яни поїхав у місце, яке б волів оминати десятою дорогою. Люди у формі викликали у нього негативні емоції. Вперше він зіштовхнувся з ними після трагічної смерті матері. Маленьким хлопчиком сидів тоді над її бездиханним тілом, нічого не розуміючи. Ті топтались в брудному взутті по вимитій мамою підлозі, нишпорили по шафах, перевертаючи догори дриґом речі, які мама напередодні акуратно поскладала. Їм було байдуже до його сліз, силою відірвали від її тіла і передали незнайомій тітці у схожій формі. Він виривався, кричав, відчуваючи відчай і несамовитий страх. Ще довго пам’ятав холодну мамину руку, і дивне обличчя, що було надто білим. Вона не рухалась. Завмерла, як згодом завмерли його почуття. Сльози перетворились на лід, а серце на камінь. Після смерті Ніки картина повторилась. Він також сидів над її тілом, не віривши, що вона мертва. Поліція, допити, і та сама порожнеча, яка з дня на день пожирала, ледь не проковтнувши цілком.

Він отримав дозвіл на побачення з Альбіною. Не знав для чого йому це, адже жінка, якій завжди довіряв – зрадила його. Проте, якась частка душі досі линула до неї, шукаючи відповіді. Не міг збагнути, як через звичайні ревнощі, можна було зашкодити ні в чому невинній людині. Чому не прийшла до нього? Чому не зізналась? Натомість знешкодила усе, що збудували разом.

Любомир сидів за старим, обдертим столом, спостерігаючи у вікно за пташкою. До чого ж тонка паралель між свободою та неволею, між життям і смертю, між коханням і ненавистю, – думав він. По той бік решітки існувало життя, якого Альбіна позбавила себе через власну недолугість. Через слабкість. Через невміння вчасно зупинитись. Втративши інтерес до пташки, що за секунду чкурнула геть, Любомир поглянув на важкі, залізні двері. Ті відчинились і перед ним з’явилась постать Альбіни. Саме постать, бо з красивої, молодої, колись енергійної жінки не залишилось і натяку.  

Жінка всілась навпроти, ховаючи погляд карих очей.

– Як ти? Можливо тобі щось потрібно?

У відповідь сердито хмикнула.

– Ти знаєш, що мені потрібно.

– Припини. Скільки можна про це. – Любомир почав дратуватись, бо справді бажав попри все, що та накоїла, допомогти.

– Витягни мене звідси. – виставила поперед себе заковані в наручники руки.

– Ти вчинила злочин за який отримала термін. Все що я можу зробити, це запевнити, що тебе ніхто не чіпатиме тут.

– Романтично з твого боку. Їй ти, мабуть, кажеш інше.

– Альбіно, отямся. – Любомир скочив на рівні ноги, бо вже не міг слухати її нісенітниці. – Мені задушно поряд тебе. Як ти не розумієш. Відпусти мене і йди далі. Життя на цьому не закінчується.

– Я – завжди була в твоєму житті. Вони приходили і йшли, а я залишалась. – продовжила говорити, ніби дійсно не чула.

– Не бачу сенсу продовжувати. Ти не чуєш. Не приймаєш. – Любомир попрямував до дверей, шкодуючи, що приїхав. Він спробував поговорити з нею, зрозуміти й чекав того самого у відповідь. Однак, вкотре зіткнувся з цілковитим непорозумінням, ворожнечею і впертим запереченням. – він постукав, аби йому відчинили, не маючи жодного бажання залишатись тут.

– Я однаково знайду шлях, як вибратись звідси й тоді доберусь до неї, як добралась до Ніки.

Чоловік відчув, як запульсувало у скронях, а піт виступив на чолі. Він стиснув пальці в кулак і роззирнувся до жінки, передчуваючи страшну правду.

– Не дивись на мене так, ніби не здогадувався ні про що. – на обличчі зухвальство, а на серці пекельний біль.

– Говори. – промовив холодним, як сталь голосом.

Важка атмосфера в камері тільки згущувалась. Обом було лячно та важко на серці.

– Ніка справді почала одужувати й не збиралась повертатись до наркотиків. І все заради тебе. – жінка скривилась, мов гидувала від зіпсутої страви. – Втім, я не могла допустити цього.  

– Що ти зробила?

– А ти досі не здогадався? Я натисла на всі потрібні кнопки, розповівши їй, що ти спиш зі мною. Що ти з нею тільки тому, що жалієш. Що вона нікчемна наркоманка, здатна хіба що жити заради дози. Так. Я дала їй в руки зброю, котра врешті убила її. У неї після нашої розмови остаточно спустило гальма. Втім, ти й сам пам’ятаєш, як вона лежала у власному блювотинні, вириваючи на собі волосся.

– Мерзота. – хотів було наблизитись і потриматись за горлянку. Всі ці роки вважав себе убивцею, а виявилось, що вбивця вона.