Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

– Не раджу перетинати межу. Інакше опинишся поруч. – знову скляний погляд карих очей, від яких моторош по спині.

– Мені шкода тебе. Ти потребуєш лікування.

– Я тебе потребую. – не заспокоювалась, насідала. Липла, залишаючи на пам’яті маслянисті плями від котрих не просто буде відмитись. 

Любомир глянув на жінку очима сповнених презирства. Знав, як зробити боляче, як розмазати по білій стіні, як розчавити в одну тільки мить.

– Прощавай. Я більше не прийду.

Любомир вийшов з камери, почувши за мить дзвінкий жіночий сміх, схожий на божевільний. Альбіна приголомшила його не тільки своїм зізнанням, а ще й реакцією. Навіжена, і це ранило. Чому не помітив цього раніше? Тоді б він зупинив її та спробував допомогти, звернувшись вчасно по медичну допомогу. Тоді б Ніка могла залишитись живою. Стільки безглуздих втрат, стільки допущених помилок, що хотілось самому закричати. Зачинившись в авто, гепнув декілька разів по керму. Більше не боявся проявляти емоції, йому боліло і він це чітко відчував. Якщо раніше не дозволяв собі цього, то тепер у нього були ліки. Мар’яна. Вона б вже мала прибути до батьків.

     Дівчина стояла перед старенькою хатинкою, мов перед іконою. Вважала, що позбулася дитячих травм, що відпустила ситуацію з батьками, але опинившись знову в рідних місцях, засумнівалась. Ноги відмовлялись йти. Мар’яні здавалось, якщо вона увійде до хати, то її почне трясти, а з рота вилітатиме брудна лайка. Злі демони напосядуть на неї й більше не відпустять.

– Хочеш, я піду з тобою? – підтримала подругу Соломія, бачачи, як бідолашна хвилюється.

– Дякую, Соломійко, але я повинна сама це зробити. Ти краще пильнуй Макара, бо здається чоловік нервує. – засміялась з того, як той переминався з ноги на ногу.

– Не щодня доводиться знайомитись з майбутньою тещею. – відповів, хмурячись.

– Ходімо, ніхто тебе не з’їсть. – Соломія потягнула Макара за руку, прийнявши по дорозі рішення познайомити його зі своєю мамою.

Залишившись на вулиці Мар’яна продовжувала стояти та вдивлятись у вікна своєї хати. 

– Дурня якась. Годі тут стовбичити та привертати увагу сусідів. – нагримала на саму себе за нерішучість. – Буцімто дівчинка мала. – продовжувала лаятись на себе.

Хвіртка була відчиненою, як і двері в будинку. Батько часто сварився за це, хоча сам ніколи не зачиняв замок. В хаті було холодно та пахло цвіллю. А хотілось, щоб затишком, щоб маминим борщем. Мар’яна не скидаючи верхнього одягу пройшла у свою кімнату. Що чекала в ній побачити, сама не знала. Безлад? Порожні стіни? Розірвані речі? Батько міг у гніві зробити все що завгодно. Втім, все стояло на своїх місцях, наче чекало на її повернення.

– Хто тут? Василь, це ти? – почувся з кухні мамин втомлений голос, а за мить жінка з ганчіркою в руках з’явилась на порозі дитячої кімнати. – Мар’яно. Ти? – вже й не вірила, що побачить коли-небудь доньку. В душі раділа, що та втекла, бо сподіватись, що чоловік залишив би її у спокою було марною справою. Не залишив би, знущався б до останнього подиху, бо ніколи не любив. Зневажав. Цурався. – Донечко. – кинулась обіймати дівчину. – Ти стала справжньою красунею. І одяг на тобі такий гарний. – оглянула з голови до ніг. – Виходить правда, що говорять люди.

– І, що ж говорять, мамо? – хвилина радості минулась. 

Знову брудні плітки, знову мама слухає усіх окрім рідної доньки.

Мої любі! Завтра на Вас чекатиме цікаве продовження! Мій Вам передсвятковий подарунок.) Цікаво, чи підтвердяться Ваші здогадки про пана Боярського?!) Дякую, що читаєте. Це надзвичайно цінно!