Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

втекти, – відповів Ден з таким дивним виразом у неспокійних очах, що пані Джо стривожилася й швидко запитала:

– Хіба Пламфілд занадто тісний для тебе?

– Ні, але було б непогано, якби він був більшим. Я люблю його й таким. Тільки часом наче якийсь біс вселяється в мене, й тоді мені хочеться втекти.

Ці слова, схоже, вирвалися в нього проти волі, бо він виглядав засмученим: мабуть, йому спало на думку, що його можуть звинуватити в невдячності. Але пані Джо зрозуміла, що з ним відбувається, тож не стала дорікати, хоч їй було дуже важко.

Вона з тривогою глянула на хлопчика й ніби тільки зараз помітила, яким він став високим і сильним і яке енергійне в нього обличчя. Згадавши, що Ден багато років мав повну свободу, вона зрозуміла, що навіть незначні, як у них, у Пламфілді, обмеження, можуть бути важкими для хлопчика, коли ним опановував колишній вільний дух.

«Так, моєму дикому соколу потрібна більша клітка, – подумала вона. – Але якщо я випущу його на свободу, він може загинути. Потрібно знайти приманку, й досить сильну, щоб утримати його».

– Я розумію тебе, Дене, – сказала вона. – Це зовсім не «біс», як ти висловився, а цілком природне в молодості бажання свободи. Я свого часу відчувала те саме, й мені колись теж здавалося, що я маю втекти.

– Чому ж ви не втекли? – запитав Ден, спершись на низьке підвіконня. Видно було, що йому хотілося продовжити цю розмову.

– Я зрозуміла, що це безперспективно, й любов до матері втримала мене.

– У мене немає матері, – завважив Ден.

– А я думала, що тепер вона в тебе є, – заперечила пані Джо, ласкаво відкинувши жорстке волосся Дена з його гарячого чола.

– Ви дуже, дуже добрі до мене, і я ніколи не матиму змоги віддячити вам. Але ж це не одне і те саме, правда? – запитав Ден, пильно глянувши на пані Джо гарячим поглядом, глибоко її зворушивши.

– Так, це не одне й те саме, мій дорогий, але інакше й не може бути. Якби в тебе була рідна мати, це було б великим щастям для тебе. Але оскільки її немає, то ти повинен дозволити мені посісти її місце. Боюся, що я не зробила всього, що могла, інакше ти не прагнув би покинути мене, – сумно додала пані Джо.

– Ні, ви зробили все! – пристрасно вигукнув Ден. – Я не хочу йти й не піду, якщо тільки мені стане сил. Але часом зі мною діється щось дивне. Мені хочеться бігти, не озираючись, розламати що-небудь на шматки, побитися з ким-небудь. Не знаю, чому так буває…

Ден сказав це зі сміхом, крізь який пробивалася справжність: він звів свої чорні брови й з такою силою вдарив кулаком по підвіконню, що наперсток пані Джо підскочив і впав в траву. Ден підняв його й подав мамі Джо, а вона утримала на хвилину велику смагляву руку Дена у своїй руці й сказала:

– Добре, йди, Дене, якщо не можеш втриматися, тільки недалеко й повертайся швидше, бо ти мені дуже потрібен.

Погляд пані Джо, який супроводжував ці слова, ясно показував, чого вони їй коштували.

Цей несподіваний дозвіл бродяжити не тільки здивував Дена, а й відразу послабив його бажання піти. Він не розумів, чому так вийшло. А пані Джо прекрасно знала властивості людської натури: чим більше обмежувати Дена, тим сильнішим буде його бажання втекти. Але якщо надати йому свободу, то одне усвідомлення цієї свободи може задовольнити його.

І тоді він, знаючи, як дорога його присутність людям, яких він любить, не захоче їх засмучувати. Це був маленький досвід, і він вдався: Ден з хвилину постояв мовчки, машинально розриваючи на шматочки віяло й розмірковуючи. Хлопчик відчув, що пані Баер звернулася із закликом до його серця й до його честі. Подумавши, він твердо сказав:

– Поки я ще не піду, а коли не витримаю, то попереджу вас. Так можна?

– Так, нехай буде так. А тепер я постараюся знайти для тебе якусь справу, яка буде кориснішою за біганину лугом, шматування моїх віял і бійок з товаришами. Що б таке придумати?

І поки Ден марно намагався полагодити безнадійно зіпсоване віяло, пані Джо роздумувала про те, яке б заняття йому знайти. Аж раптом в голову прийшла несподівана думка.

– А чи хотілося б тобі стати моїм комісіонером і виконувати певні доручення? – запитала вона.

– Тобто їздити в місто й робити закупи? – уточнив Ден, явно зацікавлений такою пропозицією.

– Так. Францу це набридло, Сайлес зараз не може надовго відлучатися, а в тата Баера немає часу. Старий Енді – надійний кінь, ти вмієш добре правити й знаєш дорогу. Спробуймо. Може, ти визнаєш, що краще двічі-тричі на тиждень робити добру справу, ніж раз на місяць тікати з дому.

– Так, мені це подобається. Тільки я хочу їздити один і робити все сам. Інші хлопчики тільки заважатимуть мені, – сказав Ден, якого так захопила ця пропозиція, що він одразу набув поважного вигляду й заговорив тоном ділової людини.

– Якщо пан Баер не заперечуватиме, ти їздитимеш один. Еміль, напевно, буде незадоволений, але йому не можна довірити коня, а тобі можна. До речі, завтра базарний день, тож незабаром отримаєш список покупок. Подивися, чи в порядку віз, та скажи Сайлесу, щоб він приготував овочі й фрукти для мами. Тобі доведеться встати дуже рано, щоб повернутися до початку уроків. Впораєшся?

– Я й так зазвичай рано встаю, – й Ден поквапом надів куртку.

– А рання пташка завжди знайде черв’ячка, – весело сказала пані Джо.

– Так, і цього разу дуже хорошого черв’ячка, – з усмішкою відповів Ден і пішов, щоб перевірити батіг, приготувати віз і з поважним виглядом віддати розпорядження Сайлесу.

«До того часу, як це йому набридне й у нього знову з’явиться бажання втекти, я вигадаю щось ще», – сказала собі пані Джо, складаючи список покупок і радіючи, що не всі її хлопчики схожі на Дена.

Пану Баеру не дуже сподобався цей план, але він погодився спробувати – в надії, що завдяки таким поїздкам Ден відмовиться від думки втекти з Пламфілда.

Наступного ранку Ден встав дуже рано. Приїхавши в місто, він акуратно виконав усі доручення й повернувся додому навіть до початку уроків – на подив пана Баера та на превелике задоволення пані Джо.

Командор трошки побурчав, образившись на те, що перевагу надано Дену, проте його незабаром втішили й чудовий замок, який йому подарували для шлюпочного сараю, й думка про те, що моряки призначені для значно вищої й почеснішої мети, ніж поїздки на