Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

Френкові настільки довго доводилося обмежуватися справами не дуже великого розмаху, розробляючи та виношуючи в тиші свої задуми, що тепер, коли мета була досягнута, він насилу в це вірив. Чудове було місто Чикаґо. Воно росло не щоднини, а щогодини. Можливості його — воістину безмежні. Ці люди, котрі так нерозумно передали йому на необмежений, по суті, термін свої акції, мабуть, і самі не тямили, що роблять. Адже міські залізниці в Чикаґо, як тільки він остаточно заволодіє ними, почнуть приносити величезні прибутки! Він може об’єднати їх і випустити додаткові акції. Мак-Кенті за безцінь організує йому дозвіл на будівництво нових ліній, що вже найближчим часом будуть оцінюватися мільйонами і належати тільки йому, Ковпервудові. Тут уже не доведеться виплачувати ніяких відсотків членам правління «Північно-чиказької залізничної». Місто, безперечно, буде все рости, і мало-помалу дороги, що номінально ще перебувають у віданні компанії, а фактично вже належать йому, стануть всього лиш центральним вузлом величезної розгалуженої мережі міських залізниць, які він сам побудує навколо. А потім настане черга Західної і навіть Південної сторін... Але навіщо марити наяву? Так, скоро, дуже скоро, можливо, він стане одноосібним власником всієї мережі міських залізниць Чикаґо! Або навіть фінансовим королем міста й одним із найбільших фінансових магнатів країни!

Френк чудово знав, що, беручись за справу, для здійснення якої потрібні голоси виборців та їхня добра воля дарувати ті чи інші привілеї, треба перш за все заручитися підтримкою преси. З пожадливістю думаючи про міські тунелі, один із яких був потрібен для реорганізованої ним «Північної компанії», а інший міг знадобитися в майбутньому, якщо вдасться прибрати до рук «Західну компанію», він міркував також і про те, що тепер потрібно втертися в довіру до власників газет. Але як це зробити?

Останнім часом, унаслідок припливу переселенців із інших штатів і Старого Світу (тисячі і десятки тисяч людей стікалися в пошуках заробітків у це бурхливо зростаюче та багатообіцяюче місто) і поширення анархістських, соціалістичних і комуністичних ідей завдяки найпередовішим іноземцям, котрі осіли тут, — проблема цивільних прав і свобод набула в Чикаґо вкрай гострого характеру. Ще в травні, коли Ковпервуд докладав усіх зусиль, щоб обернути справу з міськими залізницями на власну користь, відбулася достатньо знаменна подія. На Західній стороні, в Геймаркеті, який здавна служив місцем народних зібрань, на одних робочих зборах, що набули за характером де­яких виступів ярлика анархістських, котрийсь божевільний фанатик кинув бомбу. Кілька полісменів були скалічені, один убитий, інші відбулися легкими ушкодженнями. Ця подія моментально вийшла на передній план і, немов спалах блискавки, освітила проблему класової боротьби, до якої американці, зазвичай надто безпечні, легковажні та непослідовні, тепер поставилися достатньо серйозно. Тепер ця проблема постала на повний зріст, привертаючи до себе загальну увагу. Все звичне ділове життя міста моментально змінилося — як знайомий ландшафт після виверження вулкану. Люди почали глибше вдумуватися в політичні та суспільні проблеми. Що таке анархізм? Що таке соціалізм? Які, зрештою, права пересічної людини, яка її роль в економічному та політичному розвитку країни? Ось які хвилюючі питання виникали тепер у головах, що перебували в повному сум’ятті від тієї бомби, що, як камінь, кинутий у воду, розворушив застояне болото міщанської спільноти. А породжені нею думки, мов кола по воді, поширювалися все далі і далі, поки не досягли таких, здавалося б, неприступних фортець, як редакції часописів, банки й узагалі всі фінансові установи, а також кабінети політичних функціонерів та їхні приймальні.

Ковпервуд, однак, на фоні цих подій зберігав цілковитий спокій. Не вірячи в силу народних мас, не визнаючи за ними жодних прав, він, втім, співчутливо ставився до важкого становища окремих осіб і був твердо переконаний, що люди, такі як він, покликані в світ, щоб навести в ньому лад і зробити життя стерпнішим. У ці дні йому доводилося спостерігати великі групи робітників, що гуртувалися разом із своїми кіньми біля стаєнь і вагонних ангарів міських залізничних компаній. І він іноді замислювався над їхньою долею. У більшості людей був потомлений вигляд. Френкові вони здавалися схожими на тварин — терплячих, замучених і здичавілих. Він думав про їхні убогі оселі, довгі години виснажливої праці, нікчемну заробітну платню та дійшов висновку, що якщо і можна для них щось зробити, то це дати їм порівняно пристойний прожитковий мінімум. І не більше. Його мрії та задуми — недоступні цим людям, хіба можуть вони хоч якоюсь мірою долучитися до його блискучої долі, розділити з ним багатство, славу та владу?

Нарешті Ковпервуд вирішив відвідати видавців різних газет і поспілкуватися з ними. Коли він поділився цією думкою з Едісоном, той висловив певні сумніви. Банкір не вірив видавцям. Він знав про їхнє дрібне інтриганство, бачив, як вони зводять особисті порахунки і продають свої думки за жалюгідні копійки.

— Я вам скажу, в чому справа, Френку, — зауважив якось Едісон. — Розраховуючи на них, ви будуєте будинок на піску. Ви ж знаєте, що вся ця зграя зі старих газових компаній, як і раніше, налаштована проти вас, хоч ви й є одним із найбільших акціонерів. Шрайхарт вам аж ніяк не друг, а йому фактично належить «Кронікл». Рікетс ходить у нього на припоні, Гіссоп — видавець «Мейл» і «Тренскрипт» — чоловік хоч і незалежних поглядів, але він — пресвітеріанець, холодний, переконаний у своїй безгрішності мораліст. Брекстен — непоганий хлопець, але його «Ґлоб» видається на гроші Меррила. Старий генерал Мак-Дональд, видавець «Інкваєрера», — ну, це... старий генерал Мак-Дональд. У нього все залежить від того, з якої ноги встав. Якщо ви чимось йому сподобається, він буде підтримувати вас завжди у всьому — поки не почнете йому перечити. Але загалом він — непоганий стариган. Він мені подобається. Ні Шрайхарт, ні Меррил ніколи нічого від нього не доб’ються, він під чужу мелодію танцювати не звик. Але він — старий, довго не протягне, а його син не вселяє мені довіри. З Гейґеніном із «Прес» можна порозумітися, і він до вас прихильний, наскільки мені відомо. Ймовірно, він підтримає вас у всьому, що вважатиме правильним і справедливим. Ну ось, здається, й усе. Спробуйте, звісно, залучити їх на свій бік, якщо вдасться. Але не починайте завчасу розмови про тунелі. Ця думка має наче раптово з’явитися потім, як і турбота про насущні потреби населення. Найголовніше — випередити інші компанії, поки вони ще не встигли всіх намовити проти вас. Будьте певні, Шрайхарт уже зараз ламає собі голову — що все це означає? А що стосується Меррила — той, гадаю, хутко перекинеться на ваш бік, якщо