Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

до Торсена та Кемпферта, і ті з переляку погодилися поступитися своїми акціями Френкові, котрий пропонував їм дуже вигідні умови та брався схилити до такої ж угоди й інших впливових власників. Таким чином, Френк отримав сильну підтримку в правлінні. Нарешті Айзек Вайт на одному із засідань заявив, що йому зробили дуже цікаву пропозицію, яку тут же в загальних рисах виклав присутнім. Він ще й сам не знає, як до цього поставитися, сказав Вайт, і вирішив підняти питання перед правлінням. Почувши таку заяву, Торсен і Кемпферт негайно дійшли висновку, що Джонсон казав щиру правду. Тоді було вирішено запросити Ковпервуда та попросити його особисто викласти свій проект правлінню компанії в повному складі, що він і зробив у доволі розлогій, чемній і дотепній доповіді. Френк дав зрозуміти, що дороги «Північної компанії» в найближчому майбутньому неминуче доведеться переобладнати, а його пропозиція позбавляє панів акціонерів всіляких турбот, хвилювань і робіт, із цим пов’язаних. Більше того, він одразу ж гарантував такий прибуток, який у найближчі двадцять-тридцять років ніхто з них навіть не мріяв отримати. Після цього всі погодилися з тим, що варто спробувати. Припустимо, що Ковпервуд не виплачуватиме вчасно обіцяні відсотки — тоді їхня власність знову повернеться до них, міркували акціонери. А якщо врахувати, що той махляр брав до того ж на себе всі зобов’язання компанії — податки, плату за водопостачання, старі борги та нечисленні пенсії колишнім службовцям, то пропозиція його набувала мало не ідилічного характеру.

— Ну, друзі, мені здається, що ми сьогодні непогано попрацювали, — заявив Ентоні Івер, дружньо плескаючи по плечу Альберта Торсена. — Вважаю, що ми можемо одностайно побажати пану Ковпервудові удачі.

Щодо семиста п’ятнадцяти акцій загальною вартістю сімдесят одна тисяча п’ятсот доларів, що належать пану Іверу, то вони раптово піднялися в ціні до чотирьохсот двадцяти дев’яти тисяч доларів. І це, природно, дуже підняло йому настрій.

— Так, маєте рацію, — відповідав Торсен, котрий із семисот дев’яноста належних йому акцій розлучався з чотирма сотнями вісімдесятьма і був дуже втішений тим, що вони підскочили в ціні з двохсот до шестисот доларів кожна. — Пан Ковпервуд — ділова людина. Сподіваюся, він доб’ється успіху.

Після наради з Мак-Кенті, Едісоном, Відером та іншими своїми помічниками та компаньйонами, що тривала до глибокої ночі, Френк, прокинувшись уранці, потрусив за плече Ейлін, котра ще дрімала, і сказав:

— Ну, дитинко, вчора я залагодив справу з «Північно-чиказькою залізничною». Не сьогодні, то завтра мене оберуть головою нової компанії, треба тільки підібрати собі членів правління. Років за два ми з тобою, мабуть, будемо вже мати неабияку вагу в цьому великому селі, яке чомусь зветься містом.

Він сподівався, що досягнуті ним успіхи, поряд із іншими його зусиллями, умилостивлять нарешті Ейлін. З того злощасного дня, коли вона так рішуче розправилася з Ритою Солберґ, жінка завжди була похмурою, замкнутою та відчуженою.

— Он як? Отже, ти задоволений? — сказала вона, розплющивши заспані очі і невесело посміхаючись. На ній була прозора блідо-рожева нічна сорочка.

Підвівшись на лікті, Ковпервуд уважно подивився на дружину та легенько погладив її округлі руки, які незмінно захоплювали його. Пухнасте золото її волосся також не втратило ще для нього своєї привабливості.

— Приблизно через рік можна буде зробити те ж саме із «Західною компанією», — продовжував чоловік. — Але боюся, галасу буде багато, а мені це зараз ні до чого. Втім, шила в мішку не сховаєш. Я вже бачу, як Шрайхарт і Меррил і ще дехто хапаються за голову, переконавшись, що дозволили двом найбільшим і найприбутковішим статтям чиказького міського господарства — конці та газу — вислизнути у них з-під носа.

— Так, так, я рада за тебе, Френку, — сонно сказала Ейлін. Глибоко вражена невірністю чоловіка, вона все ж таки не могла не радіти його успіхам. — Ти завжди вмієш влаштовувати свої справи.

— Не треба більше сумувати, Ейлін, — благав Ковпервуд. — Хіба ти не можеш бути знову щаслива зі мною? Адже я намагаюся не тільки задля себе, але і заради тебе. Ти також скоро розквитаєшся за старі образи.

Він із посмішкою зазирнув їй у вічі.

— Та чи багато мені користі від твоїх грошей, — ніжно, але з сумом і м’яким докором відповіла Ейлін. — Не вони мені потрібні, а лиш твоя любов.

— І вона належить тобі, — запевнив її чоловік. — Хіба я не кажу тобі це кожнісінького дня? Я ніколи не переставав тебе кохати. Ти й сама це знаєш.

— Знаю, аякже! — заперечила жінка, коли він при­горнув її до себе. — Знаю, яка твоя любов! — Але, кажучи так, Ейлін мимоволі тісніше горнулася до Френка, бо під її гіркими докорами ховалася глибока скорбота та пристрасне бажання повернути собі його колишнє кохання, відновити те, що було між ними колись, воскресити почуття, яке — як їй здавалося раніше — ніколи не помре.

23. Сила преси

Незважаючи на всі зусилля Ковпервуда та його друзів зберегти цю угоду в таємниці, часописи незабаром уже були наповнені натяками на майбутні зміни в «Північно-чиказькій залізничній». Френка Алджернона Ковпервуда, ім’я котрого раніше ніколи не пов’язували з міським залізничним транспортом, називали можливим наступником Оніаса Скіннера, а Едвіна Кафрата пророкували в заступники голови. Висувалися гіпотези, що за спиною Ковпервуда стоять інші особи — «цілком імовірно, крупні капіталісти зі східних штатів». Переглядаючи ранкові часописи в кімнаті Ейлін, Френк припустив, що його вже сьогодні візьмуть в облогу репортери — зажадають, щоб він розповів про свої плани, і спробують витягти з нього все, що тільки можна. Чоловік вирішив, що буде просити їх почекати, а сам скористається цим відтермінуванням для перемовин із власниками часописів, котрих йому необхідно перетягнути на свій бік. Після цього вже можна буде оголосити привселюдно про свої наміри. Потрібно тільки винайти щось таке, що сподобається публіці, а особливо жителям Північної сторони. Однак махляр аж ніяк не мав наміру брати на себе якісь зобов’язання на шкоду особистій вигоді. Він хотів створити собі гучне ім’я, прагнув слави, але ще дужче жадав грошей і твердо мав намір домогтися і того, й іншого.

На людину, котра достатньо довго займалася всілякими дрібницями, — а Ковпервуд саме так розцінював свою колишню діяльність, — потрібен стрибок угору, в сферу «великих фінансів» і контролю грошових потоків, і це надихало.