Аріна Вільде - Мій супер сусід, Аріна Вільде

Глава 30. Владислав

З Кірою я забув про головне: ніяких уподобань і ніяких почуттів. Розслабився, насолоджувався нашим «побаченням» і не хотів повертатись у реальність. Мені не було так добре поряд із дівчиною вже багато років. Відколи ми з Мілою розбіглися.

Кіра відрізнялася від тих дівчат, з якими я любив проводити вечори. Весела, проста, не тріпається про всяку фігню, не напружує, скромна на вигляд і розпусна в ліжку. Нічого не вимагає, і навіть ті рідкі суперечки, які відбуваються між нами, приносять мені задоволення.

З нею я знову почуваюся безтурботним пацаном, хочу послати все і всіх до дідька, щоб насолоджуватися часом, проведеним разом з нею, але розумію, що цьому не судилося збутися.

Весь вечір я не зводив погляду з телефону, чекаючи на інформацію від Черепа і проклинаючи себе за те, що не обшукав квартиру раніше. Стільки разів був у неї, стільки разів міг пробратися до Кіри, поки вона була на навчанні, але я був зайнятий лише тим, що будував плани, як повернутися в справу, або мріяв, як уночі знову стягну з неї трусики.

Череп зателефонував, коли ми розташувалися за одним із столиків на терасі з видом на море.

- Пробач, я покину тебе ненадовго, це по роботі. - Цілую Кіру в маківку і відходжу подалі, щоб вона не змогла розчути, про що йдеться. - Говори. - Не зводжу погляд з дівчини, яка то вивчає сторінки меню, то обертається в мій бік і посміхається.

– Я знайшов її свідоцтво про народження.

- І? - Серце від хвилювання, здається, перестало битися. Я заплющив очі, боячись почути те, що мені не сподобається.

– Воронова Кіра Дмитрівна.- Я з полегшенням видихаю, дивлячись на чайок, що ширяють у небі, і мені до остраху захотілося курити. Дістаю з кишені пачку цигарок, намагаючись знайти запальничку та не розсміятися від радості. До цього моменту я й не розумів, у якому напруженні був.

- Дідько, Туман з нас шкіру здере, коли дізнається, що весь цей час ми пасли не дочку Князя. Тепер зрозуміло, чому він ніяк не відреагував на наші погрози. - Намагаюся зробити голос якомога суворіше, щоб Череп не зрозумів, що такий розклад мене якраз більш ніж влаштовує.

- Це ще не все. - Я чиркаю запальничкою, роблю затяжку і напружуюсь після його слів.

- У графі батько значиться якийсь Воронов Дмитро Георгійович. Військовий, у свій час навіть у спецназі працював. І ось що цікаво: за останні десять років жодних кредитних історій та банківських рахунків, я навіть зателефонував своїм людям з податкової, щоб за його кодом пробили соціальні виплати, і теж нічого. За десять років жодного страхового платежу він ніде не працював, ніде не прописаний, розчинився, наче привид. Але ж знаєш, що цікаво?

– Що? - Здається, я вже знаю, що він скаже, але все одно сподіваюся на протилежне. Поглядаю на Кіру і прикидаю, де її сховати б на час усіх цих розбірок. Хоча зараз вона якраз у найнадійнішому місці. Під боком у лиходія, якому наказано не зводити з неї очей.

- У цей же час, коли зник Воронов, звідкись з'явився Князєв. Уловлюєш зв'язок? - За голосом Черепа чую, наскільки він задоволений собою. Розкрив загадку століття і запишався як індик.

- Уловлюю. Сиди, не висовуйся, я наберу, як знадобишся. І спробуй знайти фото цього Воронова. - Вимикаюсь і з силою стискаю дерев'яні поручні.

Бляха!

Роблю кілька затяжок, не відриваючи погляду від Кіри. План вимальовується сам собою. Як тільки запахне смаженим, я сховаю її. Мисливський будиночок в іншому кінці країни - ідеальне місце, щоб причаїтися на якийсь час. Залишилося лише знайти людину, якій я можу довірити Кіру. Якщо ми зникнемо разом, Туман одразу зрозуміє, в чому справа, але якщо зникне Кіра, а мене знайдуть з переламаною рукою або пробитою головою, все спишуть на слідака.

Переводжу погляд на обрій, спостерігаючи, як повільно захід сонця забарвлює все в рожевий колір, і мені раптом хочеться зробити так, щоб Кіра запам'ятала цю ніч надовго. Я не впевнений, що ми ще матимемо час для побачень, і не впевнені, що після того, як усе закінчиться, ми будемо разом. Відпустити Кіру – найкраще, що я можу зробити для неї. Я занадто загруз у болоті і потягну її за собою, а вийти просто так зі справи теж не вийде.

Тому відкриваю браузер на телефоні та згадую, що там було написано на флаєрі, який днями мені нахабно засунула якась дівчина у торговому центрі.

"Побачення на даху, замовити".

- Доброго вечора, мене звуть Ганна, чим можу допомогти?

- Добрий, я хотів би замовити побачення на даху. На десяту годину. - Мені раптом захотілося розсміятися: не віриться, що я займаюся цією фігнею. А ще більше не віриться, що я займаюся цією фігнею після Міли.

– На яку дату хотіли б зробити замовлення?

- На сьогодні.

- Вибачте, але за дві години ми не встигнемо нічого підготувати. Потрібно замовляти хоча б за дванадцять годин, на сайті це вказано.

- Я заплачу втричі більше, встигнете?

Дівчина запнулася лише на секунду, а потім почала розповідати про їхні пакети, додаткові послуги та всяку хрінь, яка мені зовсім не цікава.

- Просто організуйте мені стіл на даху. Гарне шампанське, фрукти та кілька свічок. І букет троянд. Білих. Все. Жодних сердечок і кульок «Я кохаю тебе». Жодних плакатів «Виходь за мене» і жодного фотографа.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍