Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

ма­буть, і не відчу­вав, як ме­не та йо­го по­гор­да чи помс­та обид­жа­ла; бо інак­ше як мог­ло би щось подібне за­до­вольня­ти йо­го?… Я відчу­ва­ла, що в на­ших не­яс­них відно­си­нах щось ури­вається, що я (не як ду­ма­ла ще не­дав­но цілком про­тив­но) бу­ла го­то­ва зірва­ти з ним знай­омст­во навіки - а як не те, то хоч не по­да­ти ніко­ли пер­ша ру­ки до поєднан­ня!

Коли зійшов по відчиті в за­лу, щоб прис­лу­ха­ти­ся яко­мусь вик­ла­дові, поз­до­ро­вив ми­мо­хо­дом ме­не з обид­жа­ючим виг­ля­дом на лиці. Я по­дя­ку­ва­ла з уда­ним, бай­дуж­ним су­по­коєм.

Він сів не­да­ле­ко ме­не ко­ло якоїсь стар­шої, ду­же еле­гант­но уб­ра­ної да­ми з доч­кою і завів жи­ву роз­мо­ву. Раз був і засміявся, і я відчу­ла якусь не­на­висть до то­го сміху. Не­ус­тан­но ду­ма­ла я собі: «Що ж він ме­не об­хо­дить? Мар­ко не та­кий. Мар­ко за­чес­ний до та­ко­го по­ве­ден­ня». А за­раз по тім інак­ше ду­ма­ла: «Са­ме та­ким по­до­бається він мені, са­ме те­пер!» А опісля знов: «Мар­ко відвер­нув­ся від ме­не…»

Неописана гордість підніма­ла­ся в мені, підніма­ла­ся і си­лу­ва­ла­ся всі прочі го­ло­си в моїм нутрі заг­лу­ши­ти. Зда­ва­ло­ся, підтри­му­ва­ла са­ма од­на си­лу всієї істо­ти моєї і не до­пус­ка­ла підда­ва­ти­ся ні жа­лю, ні бо­лю.

Під час по­во­ро­ту за­го­во­ри­ла Ок­са­на.

- Відчит па­на Оря­ди­на за­но­сив над­то кон­сер­ва­тиз­мом… Чи ви йо­го не заміти­ли?

Справді так.

- Чому ж то так? Він має бу­ти ду­же та­ла­но­ви­тий і освіче­ний, а я не мо­жу такі прик­ме­ти споїти з по­нят­тя­ми кон­сер­ва­тиз­му. Нев­же ж він про свою кар'єру три­во­житься?

- Такий він не є, Ок­са­но.

- Так? Чи ви то­го певні?

- Цілком пев­на.

- А я ні! Я пе­ре­жи­ла не од­но ди­во.

- Мені здається, що са­ме зад­ля сво­го та­лан­ту не має при­чи­ни три­во­жи­ти­ся про кар'єру.

- Ет! Ви бе­ре­те річ з цілком іншо­го бо­ку. Я так не ду­ма­ла. Він пра­цює в ад­во­ка­та Мілле­ра, а той, ма­буть знаєте, пер­ший ад­во­кат тут і чо­ловік з ве­ли­ким маєтком і впли­вом. Оря­дин - як я чу­ла - один з йо­го на­улюб­леніших кон­ципієнтів [102] і тішиться у сво­го прин­ци­па­ла, хоч він ук­раїнець, а той по­ляк, ве­ли­ким довір'ям. Це все бу­ло би гар­но, од­нак Міллер, як всі то аж над­то доб­ре зна­ють, кон­сер­ва­тист на цілу гу­бу і при­не­во­лює своїх мо­ло­дих помічників виріка­ти­ся, або що­най­мен­ше мов­ча­ти, про свої пе­ре­ко­нан­ня і про­те­гує (йо­го про­текція сильна!) лиш тих, що дер­жаться ста­ро­го за­ко­ну у всім. Це у йо­го політи­ка, він хо­че діста­ти­ся за вся­ку ціну до ра­ди дер­жав­ної - і йо­му тре­ба «доб­рої сла­ви», що­би пра­ви­тельство йо­го підпи­ра­ло. Я не хо­чу ска­за­ти, що пан Оря­дин на­ле­жить та­кож до ка­те­горії тих, що доб­рий гріш став­лять ви­ще своїх пе­ресвідчень, - він ви­дається мені заінтелігент­ним, за­ха­рак­тер­ним до то­го, - од­нак на йо­го відчиті бу­ла жінка йо­го прин­ци­па­ла з доч­кою, і я, зна­ючи ди­вацт­во ста­ро­го Мілле­ра, май­же пе­ре­ко­на­на, що Оря­дин - пи­сав свій відчит з ува­гою і на ро­ди­ну сво­го прин­ци­па­ла.

- Я пов­то­рюю вам ще раз, Ок­са­но, що він та­кий не є! - за­ки­ну­ла.

- А я ка­жу вам ще раз, що я пе­ре­жи­ла не од­но ди­во. Бо­ротьба за існу­ван­ня впли­ває де­мо­ралізу­юче. Впрочім, маємо стільки до­казів си­ли впли­ву обс­та­вин і на най­здібніших, най­зав­зятіших мужів, що я вже те­пер в ніщо не вірю! Впрочім, скажіть, ду­шенько, чо­му го­во­рив, зійшов­ши на розвій соціалізму, май­же з іронією? Ні, на мою дум­ку, був цей відчит al­les Le­bens und al­ler War­me bar! [103]

- Ну, він, мо­же, й не вірить в те, що чи­тав, т. є. не вірить в соціалізм, або, мо­же, не вірив, що йо­го пра­ця справді заціка­ви­ла наг­ро­мад­же­них слу­ха­чок. По­де­ко­ли - він хи­мер­ний.

- Ет! Що хи­мер­ний! Скажіть луч­че: нуд­ний. Ах, На­тал­ко, ко­ли б ви зна­ли, як об­рид­ли такі лю­ди, котрі в ніщо не вірять, все зна­ють, все за со­бою ма­ють, котрі в одній хвилі зо всім го­тові! Во­ни ви­да­ються мені мов та во­да, що з са­мо­го сто­ян­ня пе­ремінюється ос­та­точ­но в баг­но і тра­тить свій ха­рак­тер. Такі лю­ди не є най­сильніші як індивіду­альності, На­тал­ко.

- Перед трьома ро­ка­ми, - обізва­лась, - ка­зав мені: «Моє по­луднє те­пер».

- Що ж він хотів ска­за­ти ци­ми за­га­доч­ни­ми сло­ва­ми? - спи­та­ла во­на глум­ли­во.

- Це, Ок­са­но, що діпняв всього!

- В ділах? В інтелігенції? В зма­ганні до ви­со­ти?

- Може, і в тім; я не знаю, а мо­же - в чувстві і думці…

- А те­пер хо­че, як та сто­яча во­да, пе­реміни­ти­ся в баг­но?

- Оксано, не го­воріть так про йо­го!

Вона розсміяла­ся і клик­ну­ла:

- Ух, яка ж лінь, прав­ди­ва ук­раїнська!

- Ви не знаєте, - обізва­лась я в йо­го обо­роні, - який він жит­тям утом­ле­ний!

- То не­хай уми­рає! Чи чується гідним зни­щен­ня?

- Може, він лиш став та­кий отяжілий, - відповіла я напівіронічно, напівза­дум­ли­во.

- Ах ви! У вас є завсігди щось іде­алізу­юче на ус­тах, од­нак я ду­маю щось інше. Він всту­пає в той вік, у котрім і ум лю­бить су­покій. В тім віку по­пус­кається тро­хи в оду­шев­ленні для інте­ресів за­гальних, а замість них кла­деться більше ва­ги на інте­ре­си осо­бисті.

- Він не з тих, Ок­са­но!

- Ви чудні, На­тал­ко, впрочім, чи він має щось та­ке за со­бою, що бу­ло би за­по­ру­кою і за йо­го ха­рак­тер?

- Він сам є мені за­по­ру­кою. Го­ре на­шо­го на­ро­ду йо­му не бай­ду­же. То ба­га­та на­ту­ра, кот­ра вірить в інші ви­мо­ги жит­тя, як…

- В іде­альні? - докінчи­ла мо­ло­да жінка сар­кас­тич­но.

- Ви глу­ми­тесь! - відповіла я драз­ли­во (я хотіла, по­ми­мо своїх осо­бис­тих по­чу­вань до йо­го, бу­ти в осуді йо­го ха­рак­те­ру і здібнос­тей цілком об'єктив­ною). - Але він чо­ловік та­кий, що ок­руг йо­го мо­жуть і душі дру­гих крис­талізу­ва­ти­ся!

Вона звер­ну­ла свої ве­ликі темні очі до­пит­ли­во на ме­не.

- Ви го­во­ри­те цілком так, На­тал­ко, як­би ва­ша ду­ша «крис­талізу­ва­ла­ся» та­кож ок­руг йо­го… Про­шу вас… чи він ваш «бог»?

Я спа­леніла сильно, і мої ус­та здриг­ну­ли­ся гор­до.

- Оксано!

Вона по­да­ла мені ру­ку.

- Nichts fur un­gut! [104] - ска­за­ла, при­яз­но усміха­ючись. - Я за­бу­ла, що ва­шим «бо­гом» то літе­ра­ту­ра!

- Справді так!

- Це мерт­вий бог! Але про­шу вас, ко­ли бу­де­те пи­са­ти ва­шу повість, то опишіть там муж­чин з ти­ми прик­ме­та­ми, які те­пер у них пе­ре­ма­га­ють. Це бу­ло би ду­же інте­рес­но довіда­ти­ся, як душі де­яких дру­гих істот, котрі, напр., мріють про «ви­що­го чо­ловіка», є не­по­рочні, мов го­лу­би, є пе­ре­пов­нені «не­зас­по­коєною жа­до­бою за чис­то­тою», од­ним сло­вом, є ніжні, іде­альні створіння, - от­же, в який спосіб душі та­ких дру­гих істот крис­талізу­ються ок­руг муж­чин з прик­ме­та­ми, які нині у них пе­ре­ма­га­ють!

Я сміяла­ся:

- Я це на­пи­шу, Ок­са­но, на­пи­шу.

- Коли не по­ми­ля­юся, то ви хо­че­те пи­са­ти з