Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

урочища, тим паче, що ваша експедиція знайшла у Синій могилі досить загадкові речі.

— Поховання жінки з Синьої могили справді цікаве, — погодився я, — але ж, гадаю, цього далеко не досить, щоб…

— Розумію вас, — лагідно мовив директор. — Ось вам додаткові, так би мовити, ниточки, схопившись за які, ви подолаєте цей досить-таки складний вузлик і розкажете людям про події, що відбулися в глибині віків на березі бурхливої річки. Без творчої фантазії тут, звісно, не обійтися, — додав він і простяг мені портфеля. — Часом не обмежую… Хай щастить вам, колего!

На прощання ми потисли один одному руки, і я вийшов з директорського кабінету.

Уже в своїй службовій кімнаті я відкрив портфель і виклав на стіл усе, що він містив. Спершу я добув альбом з копіями малюнків, що їх виявили на стінах печер у скелястому урочищі. Так, цей документ міг прислужитися мені. Хоч я й бачив малюнки в оригіналі, але не всі вони до дрібниць лишилися в голові. Далі переді мною ліг звіт археологічної експедиції, що провадила розкопки степового стійбища мисливців кам’яного віку. І нарешті — коротенький лист-повідомлення юних краєзнавців з одного приазовського села. Оце й усе. Виходить, отих директорових «ниточок», за які я мав хапатися, було, як то кажуть, не так-то й густо.

Але ж треба щось робити…

Я взяв звіт, і він одразу поглинув мою увагу.

Археологи коротко, по-діловому розповідали про наслідки розкопок величезного стійбища первісних мисливців. На території того стійбища було знайдено звичайні житла-землянки, горщики, купи кісток тварин, на яких полювали мешканці стійбища. То були кістки турів, сайгаків, диких свиней, є між ними й кістки верблюдів. Серед стійбища науковці несподівано відкопали багато ям, у яких утримувалися протягом довгого часу степові хижаки, а поруч, в одній просторій землянці — «колекцію» черепів, що належали хижакам. Та найбільше мене зацікавила знахідка розбитого глиняного бичка — тура.

На фотографії, доданій до звіту, я побачив точнісіньку копію нашого глиняного бичка з Синьої могили. На думку археологів, своє стійбище мисливці залишили раптово. А чому саме, вони так і не дійшли висновку.

Далі я взяв лист юних краєзнавців. Вони сповіщали археологам, що у піщаному кар’єрі, недалеко від розкопаного стійбища, колгоспники знайшли кам’яні уламки. Діти склеїли ті шматки, і виявилось, що то була фігура короткорогого бика.

Отож таких биків-турів зображували на стелях і на стінах печер кам’яного урочища, їх ліпили з глини південніше від розкопаного стійбища, на другому березі колись могутньої річки. Тільки там не знайшли жодної розбитої фігури (це я знав з інших джерел). І нарешті — такий бичок в Синій могилі.

Виходило, що всі ці знахідки якось пов’язані між собою. Я по кілька разів перечитав документи і переглянув знахідки, і мені здалося, що завіса над таємницею віків поступово почала підніматися.

Розв’язуючи «археологічний вузлик», я мимоволі на деякий час переселився в інший світ й усе малював в уяві і стійбище мисливців, і людей, і широченну річку, і безмежну рівнину півдня далеких часів…

Згодом я вже чітко уявляв картину бурхливих подій, що відбулися на обох берегах річки, знав імена своїх героїв, їхні характери, але мені дечого бракувало. Це була деталь, дрібничка, та все ж вона була мені потрібна, як повітря. Я шукав ту дрібничку.

І тут мені згадалося, як у перший день розкопок Синьої могили наш Тимко-бульдозерист зсунув своїм «лемешем» з її маківки купу каміння і всякого сміття. Тоді я мигцем оглянув увесь той непотріб. Археологів узагалі те, що лежить зверху, не вельми цікавить, бо воно має значно пізніше походження, аніж предмет їхніх розкопок. Пригадалося, що тоді я примітив якусь непевної форми брилу пісковика, але не звернув на неї уваги — якось не до того було. А зараз мені подумалось, що саме вона, ота брила, й могла бути тією деталлю!

Шкодувати часу в таких випадках не доводиться, і я того ж дня поїхав у те приазовське селище.

Купу каміння я знайшов там, де її лишив Тимко місяць тому. Перегорнув її, і — о радість! — брила була в моїх руках. Так, це було те, чого мені бракувало: я тримав стилізовану фігуру тура. І вона колись стояла на маківці Синьої могили.

— Це Володар Степу, його зробив Кривий Оп! — вигукнув я, нетямлячи себе з радощів.

І коли б хто бачив мене тієї миті, то, певно, подумав би, що перед ним людина, яка раптом з’їхала з глузду.

Що за Володар Степу? Який Кривий Оп?

А радіти мені справді було з чого: ця «дрібничка», ця деталь переконала мене в тому, що я не помилився, що я правильно розв’язав «археологічного вузлика» і що тепер я маю право розповісти про події, що відбулися тисячі років тому в приазовському степу…

Нічне полювання

…Вечоріло. Безкрайнім засніженим степом гуляв сирий, холодний вітер. Він по-вовчому завивав у колючих кущах терну. Степові проталини їжачились торішньою травою і навдивовижу скидалися на розстелені шкури величезних тварин.

До самого небокраю степ і степ… Степ та вітер і сірі хмари, що швидко линуть над рівниною.

Коли ж у вечірній імлі далекого небокраю потонуло сонце, вітер ущух, почав сипати мокрий лапатий сніг. Навколо запанувала тиша, і лише чути було, як шелестять сніжинки, вмощуючись на землю. Сніг сипав і сипав. Мовчазний, незатишний і промерзлий степ вкутувався в пухку ковдру. Ненадійна вже була ця ковдра! Ось-ось повіє вітер з-за Великого Озера, що ковтає щовечора сонце, і тоді боязко, як гієна, втече зима й розтане сніг.

Та що це? Раптом тишу порушили невиразні звуки, які з кожною хвилиною дужчали й дужчали, і здавалося, що знову насувається степовий ураган. І ось з темряви вихопились величезні волохаті потвори. Вони, як хвиля, котилися степом. Це було стадо степових