Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

велетнів — турів. Опустивши до землі голови з короткими товстими рогами, бики хропли і, розбризкуючи міцними ногами мокрий сніг, мчали кудись у нічну пітьму.

Хто налякав турів? Хто їх переслідує?

Вогонь гнав турів. Он там замиготіли рухливі вогники. Ще мить, і вже справжня вогненна лавина залила степ. При тому світлі можна було розгледіти бородатих людей, закутаних у звірячі шкури. Вони бігли, розмахуючи палаючими головешками і довгими списами з широкими крем’яними наконечниками, щось кричали, а поруч мчали волохаті пси.

Люди гналися за турами. Поміж переслідувачами вирізнявся молодий, міцно скроєний патлань. Він біг у голові юрби, і його могутній голос, сповнений запалу, покривав і крики людей, і гавкіт псів. Це був Прудконогий Сайгак, славетний мисливець і ватаг інкурів, тих самих, чиї землі сягали Великого Озера, яке кожного дня ковтало сонце.

Незабаром з нічної пітьми зіркі очі мисливців вихопили височенну, гостру, як зуби ремкаха — печерного ведмедя, — скелю. Ще гучніше залунали їхні голоси: скоро кінець оцій гонитві, і тоді інкури понесуть у своє стійбище багату здобич. А там, дома, їх чекають голодні діти, жінки і ненаситні боги. Багато м’яса принесуть мисливці, всі будуть задоволені: і люди, і боги, і головне — Провісник волі богів, інкур Зоуго…

Стадо турів уже наближалося до скелі. Гнані людьми й найстрашнішим звіром — вогнем, тури не стишували бігу. Ось перші тварини вже порівнялися із скелею і тієї ж миті щезли, неначе провалилися крізь землю. Лиш там, попереду, внизу, загуркотіло зрушене каміння і почулося глухе падіння важких, масивних тіл. Дике, болісне ревіння смертельно зранених турів, немов вихопившись із підземелля, розітнуло повітря. За першими тваринами у прірву покотилися ті, що бігли зразу за ними. Здавалося, немає такої сили, яка зупинила б цю лавину приречених на загибель тварин.

А над людською юрбою вже лунав переможний клич…

Раптом стадо зупинилось, певне, загіпнотизоване отим жахним ревінням своїх конаючих родичів. Тварини якусь мить стояли нерушно, а потім метушливо й незграбно почали повертати назад. Хмари списів полетіли в них. Люди ще дужче замахали палаючими головешками. Та неймовірний страх перед смертоносною безоднею що стала на шляху, засліпив турів, зробив їх глухими й нечутливими до всього. Вони не бачили вже ні вогню, ні людей, не чули їхніх криків, не відчували болю, що його завдавали списи, кинуті людьми. Стадо, низько нахиливши рогаті голови, мчало на своїх переслідувачів. Величезні, горбаті потвори наближалися до людей, що той вітер. Уже зовсім близько їхнє важке, гаряче дихання. Люди, кидаючи у тварин палаючі головешки, розсипалися врізнобіч: тільки давши ошалілим тваринам дорогу, можна було врятувати власне життя. Цього навчилися люди з досвіду, цю мудрість вони перейняли у своїх батьків, дідів. Але ж собаки не знали тієї науки: гнані невгасимим мисливським запалом, вони люто кинулися на ворога, що насмілився після ганебної втечі стати до бою…

Мисливцям пощастило звільнити дорогу турам. Лиш кілька інкурів не встигли за своїми товаришами. Ось величезний волохатий бик підхопив одного на свої могутні роги і, як пушинку, кинув над собою. Турові було байдуже, що буде далі з його ворогом, він не нападав, він сам рятувався від смерті й тільки прибрав того, хто заступив йому дорогу. А нещасний мисливець упав позад нього на сніг і тієї ж миті був розчавлений тваринами. Така ж доля спіткала всіх інкурів, що трохи загаялися. Не минула вона й собак. Лиш деякі чотириногі якимось чудом лишилися живі, але всі вони були побиті й зранені, бо ж побували й на рогах і під ногами у волохатих горбанів…

Як руйнівний вихор, промчало стадо турів. Ось уже їх ковтнула пітьма, та ще довго дрижало морозне повітря від тупоту турячих ніг.

Мисливці стояли збурені й розгублені. Усе так добре складалося для них на початку: і на гарне стадо напали, і спрямували його на це провалля! І ось маєш: загинули їхні товариші, немає гарних собак, а здобич не така вже й велика, як вони сподівалися, — всього кілька биків опинилися там, у проваллі. А решта… Ген тільки тупіт лунає засніженим степом.

Інкури з’юрмилися навколо Прудконогого Сайгака. Він щось сказав, і всі рушили до провалля. Чіпляючись за голе каміння, спустилися вниз. На дні лежали тури. Їх було стільки, скільки пальців на руці. Один ще дихав, бився у передсмертних муках. Кривава піна котилася з його рота.

Прудконогий Сайгак підійшов до тварини, і за мить його крем’яний ніж обірвав її страждання. Темною цівкою чвирконула з рани кров, заливаючи сніг. Зголоднілі, понівечені собаки накинулися на те криваве, тануче місиво й жадібно, випереджаючи одне одного, заходилися хлебтати його. Щоб погамувати свій голод, до них було прилучилися й мисливці, та не кожному пощастило вхопити бодай пригорщу отого снігу: владний голос ватага нагадав, що треба лаштуватися в дорогу. І останні мисливські клопоти захопили всіх.

Затріщали, заскрипіли дерева, що росли тут, на дні провалля — то молоді інкури ламали грубезне дрюччя, ладнаючи ноші, щоб донести впольовану здобич до стійбища. Старші ж у цей час порали забитих тварин. Вправно орудуючи крем’яними ножами, вони білували їх, а потім сокирами розрубали на частини — бо ж як інакше доправиш у свій стан отаких велетнів!..

Час збігав у роботі швидко. Сліпучий диск нічного світила на чистому, неначе виметеному після снігопаду небі ще не добувся зеніту, а мисливці вже знову були в дорозі. Йти було важко. Здобич несли по черзі, часто мінялися, а потому довго відсапувались, ледве встигаючи за товаришами.

Добре, що не треба було дороги шукати — це була їхня земля, інкури знали тут кожне деревце, кожен пагорок, кожну балку…

На світанку з того краю, звідки приходить зима, війнуло холодним вітром, і снігова ковдра степу вкрилась хрускотливою кіркою. Від цього просуватися стало ще важче, але інкури не стишували ходи: вже скоро стійбище.

Ось, нарешті, випірнуло на далекому небокраї червоне зимове сонце, і мисливці побачили далеко попереду чорні цятки. На тлі білого