Пол Стюарт - Вільняк

відбиття у глибокому, але прозорому ставку, інші сідали під колихкими вербами-плакучницями, а дехто просто походжав алейками, з головою поринувши в роздуми, і тільки жорства лагідно шурхотіла у них під ногами. Відвідувачів дедалі більшало і їхні голоси чимраз гучніше озивались у Ласкавчиній голові.

Вона тремтіла, її тендітне тільце здригалося від мішанки голосів, що гули, дзижчали і бриніли, неначе лісові бджоли. І лише згодом, коли пристрасті на галявині стали потихеньку вгамовуватися, потихшали й голоси, скірні заспокійливій силі ясної, нескаламученої думки.

Ось вона ледь відхилила завісу з гілля верби-галяволюба, обвела поглядом галявину, і неспійманна загадкова усмішка заграла на її вустах. Зазвичай тут можна було побачити одного-двох нетряків, що сиділи над ставком, намагаючись приборкати свою лють, чи самітного бражного гобліна, що походжав устеленими жорствою стежками, сподіваючись розвіяти меланхолію. Та тільки не сьогодні. Коли наставали такі дні — Дні Дізнання, — то все на Вільних Галявинах ніби гучнішало, і їхні голови повнилися галасливими думками.

Коли прибульці проходили поблизу, Ласкавка дослухалася до гадок кожного з них… Одним спокою не давали чорні думки, сповнені люті чи огуди. Інші просто співчували та журилися. Але більшина присутніх не виказувала нічого, крім надмірної цікавості й азарту, притаманних випадковим ґавам. Ласкавка поспішила відмежуватися від цих останніх і скупчила увагу лише на найбурхливіших чуттях, що їх вона ловила з різних кінців саду.

Біля цілющих ставків тинявся юний Бібліотекарський Лицар із запалими очима. В іншому місці якийсь невтішний молодший бібліотекар глибоко вдихав пахощі вербового цвіту, намагаючись приглушити свій біль. Оддалік на рівній, як струна, посипаній жорствою стежині стояв зі схиленою головою та закладеними за спину руками сам Найвищий Академік, а в плетеній альтанці відпочивав страшенно збуджений примара-непосидько, і його біла мордобриляча куртка різко вирізнялася проти темних вічнозелених кущів. А он ще трохи далі, біля водоспадів пам’яті, прогулювалися два улани Вільних галявин. Їхні думки надзвичайно зацікавили Ласкавку, і вона постановила при нагоді заходитися коло них.

Над викошеними травниками та ошатно підрізаними кущами повівав духмяний легіт. Ласкавка на мить завмерла. Її вуха затремтіли і почали повертатися на всі боки.

— Ах! — зітхнула блудиха.

За нею, ховаючись у густій тіні шкарубкого ґудзуватого стовбура верби-галяволюба, чекав той, про кого вона саме думала, — юнак із коротко стриженим чубом. Він мав блідий, заклопотаний вигляд — достоту схожий на розтривоженого лемурчика. Зрештою, подумала Ласкавка, хто чув би себе інакше перед розслідуванням власної справи.

Вона на мить заплющила очі, набрала в легені повітря, і все її тендітне тільце затрепетало. Час братися до діла!

Розхиливши листяну завісу, вона ступила на галяву і, перейшовши її, подалася далі стежкою. Рухалася вона легко, безшелесно. Не привертаючи нічиєї уваги, блукала в натовпі гостей, шукаючи тих із них, чиї пристрасті кипіли найдужче…

Перед нею, на мармуровому парапеті, що оточував ставок, стояв навколішки Бібліотекарський Лицар із запалими очима, і думки його були незгірш глибокі та похмурі, ніж вода, в яку він зараз вдивлявся. Його думки були болісні й стражденні, а лютощів у них було стільки, що під їхнім натиском Ласкавці аж вуха затремтіли. Вона підійшла до хлопця і торкнулася тоненькими пальцями його грудей.

Покажи-но мені, сказала блудиха, і її голос озвався йому в голові.

Юнак розстебнув на грудях шкуратянку і закотив угору спідню сорочку. Там, де були ребра, груди перетинав нерівний шрам. Ласкавка сягнула до нього і провела пальцем по яро-червоній лінії, ні на мить не відриваючи пильного погляду від очей Бібліотекарського Лицаря.

Так, знов озвався її голос, сповнений смутку та співчуття. Так, я бачу. Засідка — в жахному місті птахотварей… Друзів твоїх — таких юних, таких відважних — посікли на кавалки, одного за одним, страхолюдні сестриці-сорокухи. Кров, зойки — долі вже один, два, три, чотири, — і ось настала й твоя черга…

Ласкавка здригнулась, і її крихітне тільце зсудомило, наче вона сама відчувала все, що пережив Бібліотекарський Лицар.

Хвиський удар гострим пазуром… І ти біжиш, біжиш, біжиш! Біжиш!

Ласкавка заплющила очі, аби глибше засягнути в його пам’ять.

Ось ти скрадаєшся в пітьмі хідника; видивляєшся, вижидаєш, молишся, аби тебе не помітили сорокухи. Страх. Біль. Тріумфальний вереск птахотварей… «Бібліотекар зрадив бібліотекарів! Бібліотекар зрадив бібліотекарів!»

Вона розплющилась і зазирнула в обличчя Бібліотекарського Лицаря — пам’ять про знущальний сорокушачий лемент досі ще свіжа і болюча!

«Дякую тобі, Ксанте!» — квоктав сорокушачий голос. «Ксанте Філатіне!»

Тоненькі ручки Ласкавчині стомлено повисли вздовж тіла. Вона повернулася і хрусткою від жорстви стежкою подалася геть від ставочка, залишивши хлопця сам-на-сам з його перечуваннями. Малося ще вислухати думки інших присутніх. Вона знову перейшла духмяну галявину і мандрувала серед плакучниць, обважнілих від жовто-білого цвіту, аж поки спинилась перед схвильованим молодшим бібліотекарем, уважно вивчаючи його булькатими некліпними очима.

То був худий, аж прозорий, схожий на примару чоловік ув окулярах зі скельцями у формі півмісяця, що сповзли йому на кінчик довгого тонкого носа. В його поріділому чубі сріблилися сиві пасма і лише завдяки відблискам соняшного світла, що грали на ньому, Ласкавка зрозуміла, що колись воно було руде, як листя на нелинь-дубі. У душі цього чоловіка вона відчула якусь порожнечу, немов там чогось бракувало, і ту пустку годі було й думати чимось заповнити.

Поділися зі мною, промовила Ласкавка. Повідай мені свої думки.

Вона подалася вперед, сягнула вгору, приклала руки до його скронь — і аж зойкнула, така хвиля болю накотилася на неї.

Твій син. Ласкавці аж серце защеміло. Твій нещасний коханий синаш… Артилус, рожевощокий, рудоволосий. Твоя гордість і твоя втіха. Ти казав йому не вештатися риштаками; ти казав йому, що