Наталія Шевченко - Подвійні міражі

руками, і всі вони зникли. Лишилися Юрко і Влада десь у сірій безвісті, без меж і без часу, де зливався шепіт у милозвучні ріки, де стелилися рудим шовком по плечах коси, що пахнуть нарцисами, і дівочі вуста, солодкі, як цукор, п’янкі, як вино, знімали із сумних очей хлопця сльози поцілунками. Молодята були там, де шлюбна ніч рахувалася хвилинами, а біле тіло, гнучке, як лоза, обпліталося навколо іншого пожадливого тіла, де пристрасні стогони гірчили розлукою, як полин-травою…

— Попрощайся зі мною, Юрку…

— Як?!

— Проникливо! Розчинися в мені!

— Уже.

Чорний вихор закружляв навколо Влади, підхопив її, і зник. Спустошений, розчавлений утратою, Бобир впав на коліна і закричав.

Йому відповіло лише відлуння.

* * *

— Тут нікого немає, Інгольве!

— Нікого, прекрасна Владлено. А ти хочеш глядачів?

— Хочу тільки спокою. Мушу зробити це сама?

— Я зроблю це, дівчино. Якщо ти не проти…

— У подобі водія?

— Ні, у подобі вікінга. Простягни мені правицю і дивись на мене.

Очі. Холодні, як зимове море, і мінливі, як небо на світанку. Чорна чаша для крові, а над нею — її рука. І відчуття, що ти щось забула.

— Мені буде боляче?

— Ні, красуне. Тобі буде холодно. Просто піде сніг.

— А Надійка! — згадалося. — Я хотіла лишити їй листа.

— А ти просто подумай про все те, що маєш їй сказати. Це і вийде лист. Я віддам його Юркові, а він передасть.

Влада кивнула і подумала. Коротко і швидко. Щоб не розгубити рішучості.

Гострим скальпелем — Ліда б його впізнала — він зробив перший надріз. Влада заплющила очі, та все одно побачила сніг. Як і було обіцяно. Крихітні сніжинки. По зап’ястку потекло щось гаряче. Кров. Скоро все закінчиться, подумала вона, і наважилася розтулити повіки.

Сніг все падав і падав. Білі мухи ставали дедалі більшими, кошлатішими, збивалися докупи, обертаючись на цілі сніжні жмути, і… чорніли, заступаючи собою яскраве світло гірського дня, і ці іконописні очі… не очі Інгольва… де вона їх бачила? О, так! Лице тутешнього вчителя, що так і не назвав їй свого імені.

Він не Дзвінка. Та, певно, й не Довбуш. Як же його звуть?

Владі знову стало холодно — ще холодніше, ніж було до того, як… до чого? Що з нею сталося, чому вона так відчайдушно мерзне?.. Влада силилася згадати це, і не могла. Вона напружилася — їй здалося чомусь, що це дуже важливо — і від напруження пекельно заболіла голова. Подих завмирав.

Мабуть, це вже немає значення, втомлено подумала Влада, і біль трохи відступив. А ось холод — ні. Холод пробирав до кісток, перетворюючи їх на ламкий кришталь, і вона відчувала, що летить… летить кудись чи падає? Це також байдуже.

Хтось кличе її.

Приходь до мене. Коли завгодно. Завжди. Повертайся.

Вуста заніміли, але дівчині усе ж вдалося наостанок розсунути їх у посмішці і хрипко, на одному, останньому видиху прошепотіти:

— Нарешті я повернулася. Господи, я вдома.

* * *

— Що тепер робитимеш, Мо?

— Кумедно, що ти спитав, Інгольве.

— Що в цьому смішного?

— Та нічого, але… янгол теж цікавився.

— Наш янгол? Коли?

— Доки я чекала на вас. Він приходив.

— І?

— Я теж закінчила… із усім оцим. Годі з мене крові. Годі з мене таких, як Владлена. Чуюся вбивцею немовлят. Я і янголу сказала, що з мене досить.

— А він?

— Відповів, що я вільна. Що я можу йти, як і ти.

— Також хочеш прожити людське життя?

— Ні, Інгольве. Я вже не людина. Янгол обіцяв мені міст до раю.

— Із молитов?

— Із веселки. Вісім спектрів, поміж звичних — темно-сірий. Як побачиш таку, знай — то моя дорога в небеса.

— Буду знати, Мойро.

— І дарунок мені.

— Міст?

— Так.

— Від янгола? Від Бога?

— Від одного ченця. Я була в пеклі, а він іще жив. Він побачив мене уві сні і просив за мене.

— І по вірі його дано йому. А по твоїй — тобі.

— Так. Він казав, Бог є любов. Чув щось про таке?

— Так, чутки доходили.

— Я також молилася.

— Демон, який молиться?

— Я не демон більше, Інгольве. Я лише душа. Утрачена, віднайдена душа.

* * *

Роздовбаний, білий з іржею мікроавтобус торохтів гірською дорогою, як відро із гайками. Шестеро пасажирів їхали до Зоряного. За кермом сидів білявий широкоплечий велетень, дивно вбраний і дивовижно вродливий. Поруч із ним — жінка, молода, із сяючим темно-каштановим волоссям та ніжно-голубими очима. Жінка мріяла про те, як обійме свого семирічного синочка Орчика, і ніколи більше, ні за що у світі і нікому не дозволить образити його.

Подружжя куняло на задньому сидінні. Точніше, спала дружина, висока, цибата, худа молодичка, схиливши голову на плече мужа. А чоловік гладив її попелясті коси і думав, як йому пощастило. Може, його Юльця й не красуня, та що важить врода? Перейде з літами, у всіх перейде. Зате Юля любить його, а він — її. Дуже. І в них скоро буде маля.

Старший дядько зі срібно-чорною чуприною і такими ж вусами повнився надіями. Рахував подумки дні до Різдва святого й міркував, що б таке подарувати Квітці та Єленці. У вікно, замість пилу та клаптів осіннього смутку вітер доносив йому пахощі пряного червоного вина із духмяним гірським різнотрав’ям.

Молода жінка теж мізкувала, та