Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Здається, комусь доведеться викликати “швидку”. І це буде перший випадок, коли людина помре від сміху.

- І ти туди ж… - жалібно промимрив дід Андрій.

Я вхопила зі столу карафу, нюхнула: чи там точно вода - і вилила її на голову братові. Він начебто трохи отямився, витер обличчя рукавом, шморгнув носом і попросив:

- Діду, я вийду, бо більше не можу… а ви розкажіть ще раз, спеціально для Марії. Може, вона вам щось розумніше, ніж я, порадить.

Садюга все таки мій братик. Справжній Шериф. Він своє відреготав, а мені довелося стримуватися з усіх сил, робити серйозну міну і слухати, слухати…

Виявляється, баба Софа, виряджаючи діда на торг, дала йому дуже цінну вказівку:

- Як усе спродаси, поміняй гривні на долари. Всі розумні люди так роблять.

Вказівка справді слушна, бо в наших Великих Колодах якраз на порі кілька весіль, а що не кажи, коли почнуть гостей з чаркою обходити, то на таріль краще кидати долари. Ні, не тому, що ми не патріоти. Просто згадайте: хто на українських гривнях намальований? Люди заслужені і навіть великі, але хто з них мав щастя в сімейному житті? У одного кохана втекла, у другої жених потонув, а третій взагалі нежонатим помер. Так ото ж! Може у нас через те, кажуть, кожний другий шлюб розпадається, що ми не ті портрети на весільні тарілі кладемо?

Але вертаю до діда Андрія з його комерцією. Поки він із тим м’ясом упорався, вже й звечоріло. Обмінки позакривалися. Ледве встиг до одної, та й то там залишалося нещасні 10 “зелених”. Дід їх забрав, поклав поверх пачки гривень, усе разом обмотав мотузочком і отак, тримаючи руку з грішми в кишені, пішов по базару, бо до електрички мав вільних пару годин.

Додибав до того ряду, де одяг продавали. І надибав дядька, що торгував оцю ж дублянку.

- Я дивлюся: ловкий такий кожушок, без новомодніх наворотів, але зате добротний і всі шви гарно прошиті… Ну, сама бачиш. Одне слово, взимку в такому на свята до центру села прогулятися було би саме воно. А той продавець, миршавий такий, стоїть, наче останнє з плеча продає. Правда, якби він дорого запросив, я б не взяв, але ж спитати ніхто не забороняє. На те воно й базар…

Тож дід підійшов, помацав:

- Ану, дай поміряти.

А той, що продавав, сам же шминдрик зачуханий, а губу відкопилив і якось недбало:

- Іди, діду, гуляй. Це товар не для таких, як ти.

Діда аж закандзюбило:

- Чого це - не для мене? Хіба я злидень якийсь? Чи у мене грошей немає?

- Кажу - йди, діду. Тут твої гроші не ходять. Тут - долари!

Дід Андрій - людина тиха. Але якщо йому вже щось допече, то ой!

- Долари? А це по-твоєму що?

І він тицьнув продавцеві під носа пухкеньку пачку грошей. Той як забачив верхню зелену купюру, прикинув, скільки ж то їх має бути всього, - і став як шовковий, навіть на “ви” перейшов:

- Ну так то ж зовсім інша справа! Давайте поміряємо!… Як добра людина та добрі гроші - то чого ж. Це ви на чому такий навар маєте?

- На м’ясі, - буркнув дід Андрій, ховаючи гроші в кишеню куфайки.

- І немало ж виходить? Певно, не менше тисячі?

- Більше! - гордо відповів дід, знімаючи куфайку і подивляючись, де б її повісити.

- А давайте я потримаю, поки ви мірятимете… отак, руку сюди, другу - сюди… тепер поверніться.

Дід Андрій повернувся спиною, а коли озирнувся - не було ні продавця, ні куфайки. Дременув!

- То що ж вам мозолить? Дублянка хороша, дорога. Скільки у вас там грошей у куфайці було - тисяча гривень?

- Півтори. І ще десять доларів.

- Десь стільки вона й коштує. Баш на баш вийшов.

- Який баш на баш? Не було у куфайці грошей. У мене у кишені дірка, то я отак от через ту дірку всю пачку до кишені штанів запхав. І тепер думаю: що ж це виходить? Виходить, що я його обікрав. Бо як я людина чесна, то може треба було того дядька дочекатися? Але ж я на електричку спізнювався, а тоді довелося б до ранку в Києві кукурікати. На вокзалі. А там лягаві такі, що… ой, пробач, Маріє, я не твого родича мав на увазі, а тих, київських.

- Діду, - я затулила рота рукою, щоб він не бачив, як я стримую сміх, - як то кажуть, кожен сам кує своє щастя. От він і скував, що заслужив. Хай тепер він носить вашу куфайку з діркою в кишені. А ви - носіть на здоров’я кожуха, і хай вас совість не мучить.

- А як він мене десь надибає? Скаже: віддавай кожуха?

- Не скаже. Б’юсь об заклад: він вирішив, що гроші у дірку в кишені випали. Може, досі на базарі попід прилавками шпортає, свої долари шукає… Вибачайте, але мені пора!…

Я вискочила за двері, а дід у мене за спиною все бурчав:

- Що то розумна людина. А цей усе сміється, сміється… раденький, що дурненький.