Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

Це була досить товста дошка, півтори столи завдовжки і з доброї півстопи завширшки. Таких дощок — від різних коробок із заморським корінням — завжди лежало досить, по кутках на складі в індермаху. На цій дошці чорною фарбою, яку Домінік використовував для позначування товарних ящиків і тюків, коли їх висилали із Львова, Вороба, не вміючи писати, намалював незграбно різноманітні знаки, що, мабуть, мали заміняти букви чи, може, й цілі слова.

Я довго придивлявся до знаків, ламаючи собі голову, що вони могли б означати, але даремно: це була справжня загадка, яку я не міг збагнути, хоч знав напевно: це незграбне малювання стосується саме того, що довірив я Воробі під присягою.

Всі знаки були поставлені, в один рівний ряд. Насамперед було намальовано дві товсті палиці, одна недалеко від другої, обидві з’єднані третьою палицею; посередині третьої палиці було щось подібне до гака; потім стояв знак, що нагадував серп, за ним уже цілком виразно намальовано сокиру, за нею — знову знак, подібний до серпа, за серпом був хрест, за хрестом — ніби дев’ятка, бо Вороба знав номери, а за дев’яткою стояло щось на зразок лопати чи заступа. Так виглядала духівниця бідного Вороби! Досить довго і даремно сушив я собі голову над цією дошкою. Потім знову почав думати, що мені далі робити? Не було іншого виходу, як піти до козаків, бо я обіцяв, що як тільки приїду у Львів, зразу ж заберу у Вороби мішечок з коробочкою і віддам старому Галушці.

Козаки зупинилися в якогось волинця за мурами міста. Я був би відразу пішов до них, але вже настала ніч, незабаром мали замикати міські ворота. Отже, не вийшов би з міста або, вийшовши, зміг би повернутися додому лише вранці, коли їх відімкнули б. Я дуже радий був, що не міг іти, бо хотів провести вечір з батьком і матір’ю, натішитись і наговоритися з ними. Вечеряли ми разам з панам Григором і Мар’яночкою, і хоч ні меду, а ні вина не було, проте такої веселої вечері і такого шумного бенкету, як був у нас при тій каші з молоком, я, відколи живу, не пам’ятаю.

З тяжким серцем ішов я наступного дня до Галушок, боячись, як зустрінуть мене, коли скажу їм, що Вороба помер, а де він заховав мішечок із нещасною залізною коробочкою, неможливо ні взнати, ні навіть здогадатись. Я застав усіх трьох козаків удома, вони чекали на мене, а Вовкулака дуже вже брала нетерплячка.

Став я перед ними, як винуватий, хоч і мав чисте сумління, і дуже несміливо виклав усю справу, а дошку, тобто духівницю Вороби, я держав перед собою, як татарин щита, немовби хотів нею заслонитися, коли б Вовкулак намарився на мене шаблею.

Та ледве й не сталося так, бо коли старий Галушка і Семен, вислухавши мене, мовчали, мабуть, думаючи, що тепер робити, Вовкулак дуже гнівно ударив кулаком об стіл і почав страшенно лаятись і погрожувати.

— Та замовкни ти, Вовкулаче, дурний крикуне, собачий сину! — закричав на нього старий Галушка. — Нічого ти не вигавкаєш і не вилаєш, а по голові, певне, дістанеш! Я ж казав тобі, що свою частку ти матимеш, враже нестерпний! Я не візьму, Горленко не візьме. Семен не візьме, а ти своє візьмеш, а потім або подавишся, або повісишся, або інша погибель на тебе трапиться! Чортяка тебе забирай, поганче, щоб тебе очі мої не бачили!

Вовкулак блиснув дикими очима, однак замовк і лиш бурчав щось собі під перерубаний ніс, мов злий собака, що хоче кусатися, та боїться кийка.

— Покажи дошку, — каже мені Галушка.

Я дав, йому дошку, поклали її на столі, і всі троє почали уважно роздивлятись.

— А що ти про це писання скажеш? — питає мене Семен. — Ти ж знав Воробу, бував з ним, розмовляв, значить, краще можеш угадати його думки, ніж ми, бо ніколи у вічі не бачили його.

— Що я скажу? Я скажу, що Вороба, напевно, хотів дати знаки, по яких, як по слідах, можна потрапити на місце, де він заховав чи закопав мішечок.

— Так воно й буде, — каже Опанас, дивлячись замислено на дошку.

— А звідки ти, дурню, знаєш, що він закопав? — питає мене Вовкулак, показуючи свої ікла, як вовк.

— Бо знаки йдуть один за одним, а останній знак — це, певно, заступ. Отже, гадаю, що закопав.

— А що за знак стоїть на самому початку? — питає Семен, тикаючи пальцем у дві палиці, з’єднані зверху третьою. Це найважливіший знак, бо, це початок розшуків.

— Та це ж ворота! — вигукнув Вовкулак, дуже гордий, що відгадав те, чого інші не могли зробити. — Ворота, справді ворота! Ходімо шукати їх.

Семен почав голосно сміятись, Опанас — за ним, так що і я не міг утриматися від сміху. Вовкулак їв нас поглядом, був би згриз нас, як горіхи, — так зубами скреготав, але мовчав. Опанас хвилину думав, потім раптом аж підскочив.

— А де ж у мене очі? — вигукнув він. — Ганусю, де тут у вас вішають?

Поглянув я на нього здивовано, бо не зрозумів одразу.

— Де у вас шибениця стоїть, на якій міщани злодів вішають? Бо це ж шибениця, яку Вороба на самому початку намалював. Дві палі, як звичайно, зверху перекладина, на перекладині гак, точно гак, лише вішальника немає. Ходімо зараз туди. Веди нас! А ти, Вовкулаче, біжи до волинця, нехай заступ позичить, щоб не вертатися нам до міста, якщо знайдемо місце по цих знаках.

Узявши заступ, усі троє пішли туди, де страчують злочинців. Іти було недалеко, бо шибениця стояла зразу за містом. Трапилося так, що саме в цей час там ніхто не висів, а треба вам знати, що у Львові, де пани засідателі судять за дуже суворим магдебурзьким законом, часто страчують нещасних винних: то їм голову відрубують, то колом проламують, то палять