Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

Дорога з Глйвян до Львова ледве не здалася імені довшою від тієї далекої турецької, яку я пройшов, — така була в мені туга і нетерплячка. Нарешті ми якось уже після полудня дотяглись до Кривчиць, під Львовом, і тут мене чекала така радість, якої я потім уже не мав, певно, вже й не матиму, бо описую це, будучи старим.

Так от, усе що я мав любимого на світі, тут мої очі відразу й побачили! Спускаємось до трактиру, а там стоять моя мати, Мар’їяночка, пан Геліас, пан Григор Невчасний і Урбанко! Від такої величезної радості аж сльози полилися в мене з очей, і не міг я навіть нікчемного слівця промовити! Як зустрілись батько і я з матір’ю, а потім як вітався я з тими добрими чесними людьми, що мене, бідного слугу, мимовільного «злочинця», жебрака, милостиво пригорнули і не дали загинути— цього я не розповідатиму тут, та й не вмію, і не треба, бо хто має хоч трохи чесності в серці і в душі, той зрозуміє мене.

Не вистачало мані тепер тільки Вороби, який був не лише близький моєму серцю, але, крім того, знав про таємницю, задля якої Семен з батьком і Вовкулаком приїхали до Львова. Даремно озирався я на всі боки, — Вороби не було тут. Певно, чув він від пана Геліаіса про моє повернення, а от чому немає його в Кривчицях зараз — це мене трохи дивувало. Я подумав, що він як слуга весь час має багато роботи в торгівлі і тому не міг вибратися. Коли ми вже рушили від трактиру і вибрались на Глинянську гору, звідки видно було Львів мовби в глибокій, великій мисці, з усіма баштами і вежами, я спитав школяра:

— Урбанку, а Вороба що робить? Чи здоровий він?

— Вороба помер, — відповів Урбанко.

— Помер?! — вжахнувся я так, що аж усіх налякав своїм криком.

— Два тижні тому як помер, — обізвався пан Геліас. — Усі ми дуже жалкуємо за ним, порядний був чоловік, правдивий і вірний слуга, хоча бідний простак. Таку надійну людину пан Ярослав не легко знайде. Шкода Вороби; він би теж зрадів із твого повернення, бо любив тебе, Гануську; весь час про тебе допитувався, чи не писав ти, чи нема чутки якої від тебе, і перед самою смертю згадував тебе.

Я не міг і слова вимовити від жалю, а до жалю за добрим другом приєдналася ще й немала тривога і тяжка турбота. Така, мабуть, доля випала мені, що Семенова таємниця весь час переслідувала мене, мучила, не давала спокою, отруювала всяку радіють, і коли інші мої нещастя вже ніби кінчались, то цьому одному кінця не було видно. Довірив я Воробі залізну коробочку, — хай би вона на саме пекельне дно запалася чортам на потіху! — а тепер що скажу козакам? Що Вороба з нею зробив, де заховав, і як тепер узнати, де шукати? Хіба мені обидва Галушки повірять, що я говорив правду? Що скаже тепер злий Вовкулак, коли йому не дістанеться його частка?

Почав я розпитувати Урбанка, чи довго Вороба нездужав, від чого помер, чи не переказував чого для мене, «бо, — казав я, — хоч це й правда була, — деякі мої дрібнички залишились у нього».

— У Вороби, чи то він надірвався якимсь тягарем, — сказав школяр, — чи то, розігрівшись і спітнівши, напився холодної води, чи то від якоїсь іншої причини раптом почало дуже колоти в грудях, піднялась температура, і на четвертий день він помер. Пан Шпитко ходив коло нього так, мовби він був з його власної родини, прикликав двох найвідоміших лікарів, пана Кампіана і пана Сикста; вони зробили все що тільки могли, та марно. Про тебе бідний Вороба весь час говорив; конче хотів тобі щось переказати, але ми думали, що він у гарячці марить, бо безперестану повторював: «Де Ганусь? Вороба посвячений у таємницю! Вороба посвячений у таємницю!» і коли вже навіть помирав, то все говорив: «Вороба посвячений у таємницю».

Я добре розумів, що думав Вороба, коли говорив ці слова, які воїни вважали маренням у гарячці, і серце в мене краялося від великого жалю за цією вірною душею.

— На третій день своєї хвороби, — розповідав далі Урбанко, — висповідався Вороба, прийняв таїнство, попрощався з паном Ярославом, Геліасом і Домініком, і я був при тому, бо Вороба посилав по мене; ми всі плакали, а Геліас найдужче. Коли ми вже збиралися вийти, Вороба дав мені знак, щоб я залишився. Потім витягнув з під подушки дерев’яну дощечку і сказав: «Це моя духівниця, духівниця Вороби Дмитра. Вороба посвячений у таємницю. Урбанку, віддай це Ганусеві, коли він повернеться. Вороба посвячений у таємницю! Але тут мені зараз присягни на святу трійцю, що віддаси це в його власні руки. Це — духівниця Вороби; моя духівниця для Гануся. Чуєш: Вороба посвячений у таємницю!» Мусив я присягнути, як він хотів, — вів далі Урбанко, а я слухав з найбільшою цікавістю і увагою, — мусив я присягнути, хоч, очевидно, Вороба тоді вже не був при здоровому розумі, марив у гарячці. Взяв я від нього ту дошку, на котрій понамальовано якісь знаки чорною фарбою…

— А де ж вона? — вигукнув я так поквапливо, що школяр здивовано глянув, на мене.

— У мене; дам тобі її, коли хочеш, але що тобі з цього куска дерева?

У Львові ми зупинилися перед Клопотівським будиночком: добрий пан Григор надав нам квартиру у себе. Ледве злізши з воза, я вхопив Урбанка за руку, щоб не відпустити її, поки не віддасть мені тієї дошки— духівниці Вороби; я догадувався, що на ній мусить бути щось таке, що наведе мене, на слід, де шукати мішечок з залізною коробочкою. Щастя, що це було не взимку, інакше духівниця Вороби пішла б, як і інша деревина, в піч, бо Урбанко кинув був її за піч. Я схопив її, мовби це був скарб, а для мене вона й справді була скарбом, і побіг до нашої квартири у пана Невчасного, щоб добре розглянути її.