Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

на вогнищі, а найчастіше вішають, за просту крадіжку, коли хтось удруге або втретє вчинить її, вже за цим суворим законом карають бідолаху на смерть.

— Що далі йде в тій духівниці? — питає Опанас, коли ми вже стали під шибеницю.

— Далі йде знак, схожий на серп, — відповідаю я, показуючи на дошку.

— Тепер уже мені ясніше стає, що Вороба мав на думці. Бачите оцю стерню, нею й підемо, бо серп, певно, означає поле. А що після серпа?

— Сокира, — кажу.

— Тепер і зовсім ясно! — вигукнув Опанас. — Твій Вороба був недурний, писати не вмів, а проте добре написав. Отам із а полем ліс; а з чим ідуть до лісу?

— З сокирою! — вихопився Вовкулак і окинув нас усіх дуже задоволеним поглядом, мовби відгадав щось дуже важке.

— От мудрець! — каже Опанас. — Як він зразу усе взнає! Вовкулаче, тобі сенатором у Варшаві бути, королівським секретарем у Кракові, такий ти бистрий чоловік; шкода, що ти тільки козак!

Почав Галушка знову думати і дивитись на дошку, а потім став роздивлятись довкола і каже:

— і шибениця у нас є, і поле, і ліс, проте ми ще нічого не знаємо. Стерня тягнеться на всі боки, ліс стоїть навколо. Отже, шукай вітра в полі! В який бік іти? Всюди стерня, ліс.

Була в мене одна думка, та я не був певний, чи добра вона. Отож кажу несміливо:

— Ходімте так, як Вороба йшов. Ідучи від міста, він став лицем до переду шибениці, як оце їй ми стоїмо.

— А звідки ти знаєш, де перед; він з обох боків може бути. Хіба тебе вже вішали? — питає Вовкулак.

— У Львові такий звичай, — кажу, — що злочинця вішають лицем до міста; Вороба завжди мені говорив це. Серп— перший знак, що стоїть за шибеницею, значить, треба нам іти від правого стовпа вбік, прямісінько, як летіла б стріла з цього місця.

— Добре кажеш, — обізвався, трохи подумавши, Опанас, — Так і підемо.

ішли ми тепер через поле, як я їй казав, а Опанас весь час обертався і стежив, чи добре тримаємо напрям. Потім звелів Вовкулакові вийти далеко вперед, аж під самий ліс, і там стати, а ми, щоб не збитися з напряму, йшли тепер просто на Вовкулака. Коли ми прийшли до лісу, Опанас каже:

— Якщо ліс у цьому місці широкий, то духівниця Вороби нам ні на що не здасться, бо в лісі важко орієнтуватися.

Звелів він нам іти по одному: спочатку пішов один, а, ми стояли; коли він пройшов добрий відрізок дороги, але ще можна було його бачити, то став, тоді другий пішов до нього і замінив його, і так весь час ми наче живим ланцюгом перетинали ліс, не сходячи з прямої лінії. Йти довелась недовго, бо, на щастя, ліс у цьому місці був зовсім вузький. Незабаром ми знову опинилися на стерні.

— Отже, маємо другий серп, — каже Опанас. — А що після другого серпа?

— Хрест, — відповідаю, наказуючи знак на дошці.

— Хрест? Є й хрест! — висукує Семен і показує пальцем поперед себе.

Далеко за стернею на пагорку виднівся чималий хрест, який невідомо на чию пам’ять встановлено там побожною людською рукою. Ми бадьоро перебігли стернею і стали під хрестом. Це був дубовий хрест, без фігури, дуже старий і вже спорохнявілий; мабуть, цілий вік стоїть тут і ніхто не дбає про нього, бо ж і село звідси далеко, та й з міста ніхто сюди не ходить, тому що це вже зовсім за міськими ланами було.

— Що далі стоїть на дошці? — питає Опанас.

Коли б, я не знав, що Вороба розумівся на цифрах, то не вгадав би, що це може бути за знак. А так угадую, що це дев’ятка.

— Якщо це дев’ятка, то що вона може означати? — питає Семен. — Дев’ять ліктів? Дев’ять сажнів? Дев’ять кроків?

— Вороба, коли тут був, — каже на це Опанас, — то ліктя з собою, може, й не мав, сажня теж, а от ноги в нього були. Отже, дев’ятка значить дев’ять кроків.

— Я зараз спробую! — вигукнув Вовкулак і почав був уже відміряти кроки.

— Вовкулаче, дурна ти голово, — каже сміючись Галушка, — якщо так шукатимеш, то й до завтра не знайдеш! Треба зробити так, як уже раз порадив нам Ганусь. Заступ намальовано справа од хреста: отже, прямо від правої руки пройдемо дев’ять кроків і почнемо копати.

Відміряв дев’ять кроків і вигукнув:

— Тепер, Вовкулаче, розумахо, копай!

Вовкулак з запалом узявся до роботи, і незабаром заступ торкнувся дерев’яного ящика.

— Є! — вигукнув я, відразу збагнувши, що це такий самий ящик, яких було багато у пана Шпитка в індермаху.

— Є! — загукали зраділі козаки, а Опанас Галушка вийняв із землі ящик і підняв ножем кришку.

В ящику був добре знайомий мішечок, в ньому — залізіна коробочка.

— Слава ж тобі, святий боже! — вигукнув я сам до себе і глибоко зітхнув, мовби щойно тепер знайшов я досить повітрія на світі.

Я зрадів більше, ніж козаки, бо наче звільнився від строку й турботи; спав мені, як кажуть, камінь в грудей; тепер я позбувся безперервного неспокою і тривоги за довірену мені таємницю, звільнився від присяги; тепер не треба було брехати і приховувати щось від добрих людей, викликаючи підозріння, ще я спільник якоїсь нечесної справи, в якій не міг признатися, і відректися від неї теж не міг.

— Семене! — кажу я, — аж тепер усе щасливо закінчилося, що було між нами! Я залишився тобі вірний. Присяги додержав, тепер, я вже вільний, чи не так, і нічого тобі не винен.