Марек Краєвський - Еринії

темним волоссям. Вона була майже роздягнена. Свої сороміцькі місця, над якими трьома складками нависав жирний живіт, вона прикрила картатою хусткою з бахромою, а груди сховала під сплетеними руками. Маленькі очиці товстухи байдуже втупилися в чоловіків, що прийшли на неї подивитися. Якісь рештки їжі прилипли до її ріденьких вусів та бороди.

― Це баба-мужик, ― пояснив Попельський. ― Можеш на неї дивитися, а можеш її мати. За п’ять злотих вона відкриє тобі свою велетенську печеру!

У другій кімнатці сидів карлик з величезною головою. У червоному жилеті, з м’язистими ручищами, укритими тюремними татуюваннями. Нижню частину його одягу становили штани із трьома холошами. Дві обтягували короткі ноги, а третя, заповнена до кінця, звисала між ніг до колін.

― Здогадуєшся, що в нього в третій холоші? За щедру винагороду він показує це «щось» дамам. Деякі, кажуть, непритомніють, побачивши таке, але інші потайки домовляються із цим покручем і користуються його послугами.

У третій кімнаті щосили гарчав могутній велет. Він був одягнений у туніку й озутий у сандалі, ремінці яких обвивалися довкола його вкритих струпами литок. Борода й густе чорне волосся вкривали майже все обличчя, з якого зиркали круглі мавпячі очі.

― Цей рядиться за гладіатора, ― вів далі Попельський, ― а коли ця подоба глядачам набридне, то перетворюється на Кінг-Конга. У своїй другій ролі він стає також пожирачем живих змій. За додаткову платню він з’їсть на твоїх очах живу гадюку або проковтне цілого вужа! Поглянь-но лишень. ― Показав на вкриті білими личинками шматки зміїної шкіри, що валялися довкола. ― А зараз побачиш найгірше. І пам’ятай, що я весь час тримаю тебе під прицілом. Один хибний рух ― і кульгатимеш до кінця життя.

У четвертій кімнаті сидів Стасьо. Він був прив’язаний до стільця товстою мотузкою. Руки мав знерухомлені вздовж тулуба. Дивився на людей перед собою. Світло заломлювалося на його спотвореній голові й не відбивалося від потемнілих очей, яких зовсім не було помітно в западинах. Були схожі на два чорні провалля, вирізані на вузлуватому чолі.

Гарига кинувся до хлопця й почав розв’язувати мотузку.

Попельський схопив батога, що стояв біля стіни шатра й голосно ляснув ним. Стасьо здригнувся в батькових обіймах.

Комісар знову цьвохнув. Хлопчина аж підскочив.

― Пані та панове! ― гукав Попельський, неначе цирковий конферансьє. ― Перед вами нова чудасія, яка зараз танцюватиме танок святого Віта! Один удар батога ― одне танцювальне па!

Шмагав батогом, судоми пробігали дитячим тілом, батько тремтячими руками силкувався розплутати морський вузол мотузки.

― Танцюй, чортяче поріддя! ― репетував Попельський і цьвохкав батогом. ― Танцюй, а юрба шаленітиме від утіхи! Смикайся, і юрба завиватиме! А ввечері отримаєш винагороду ― чорну яму баби-мужика!

Гарига відв’язав сина й притулив його до грудей.

― Сядеш до в’язниці за купівлю краденого. ― Сичав Попельський у вухо нажаханому батькові. ― А твій син залишиться сам. Тоді я подзвоню до пана директора. І невдовзі після мого дзвінка Стасьо потрапить до потвор і стане втіхою для жирного тілиська.

Гарига не відгукувався. Продовжував обнімати сина, а м’язи посмикувалися на його обличчі.

― Розумієш, ти, більшовицька каналія? ― Комісар був такий розлючений, що замахнувся батогом на комівояжера. ― Розумієш, що твій синаш, твій хворий синаш стане страховиськом?

Стасьо перестав тремтіти. Легенько відсторонив батька й посміхнувся до Попельського.

― Синаш, синаш, ― проказав він якимсь дивним писклявим голоском. ― Де синаш? Де є синаш? Я хочу до синаш! Я бавитися із синаш!

Тоді Бернард Гарига розридався. Попельський кинув батога й підійшов до нещасного батька. Поклав руку йому на плече.

― Ірод Агриппа? ― запитав він.

― Тадеуш Шалаховський, ― відповів Гарига, не дивлячись на Попельського. ― А його синаш ― це Анджей Шалаховський. Живе на Собеського 15.

Батько обернувся й плюнув комісарові в обличчя. Той підвівся, витер слину носовиком, напахченим ліванським одеколоном та оздобленим старанно вигаптуваною монограмою, а тоді викинув хусточку на купу сміття.

Францішек Войцеховський дивився на все це розширеними зіницями. До комісара Попельського він більше не відчував ані крихти поваги.

XXII

На вулиці Собеського з’явився екіпаж, а за ним ― «Шевроле». Зупинилися біля номеру 15. Це був звичайний будинок, яких багато в околицях Ринку.

Попельський відвернувся від кам'яниці й спостерігав, як Бернард Гарига будить Стася. За хвилину батько й син висіли з екіпажа й підійшли до брами будинку. Перший уникав погляду комісара, другий, отямившись зі сну, підстрибував і посміхався, щомиті показуючи пальцем на двері.

Комісар натиснув на дзвоника біля входу. За хвильку зробив те саме, а тоді знову й знову. Тиснув на кнопку й щомиті переривав дзеленчання.

― А шо таке? Шо таке? ― Розгніваний голос двірника чутно було здалеку. ― То шо, горить? А пучекати ми хвильку!