Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Дід Сава кинувся до воза, мацав руками навіть розстелену на возі солому, а потім підвів очі на Кирила, який спокійно сидів і тримав у руках віжки.

– Чи в тебе, старий дурню, розум зовсім висох? Я тобі дам! – погрожував пальцем.

– А що ти подумав, ану, скажи по правді? – посміхався Кирило.

– Не скажу, бо погане. І придумав, чим лякати! Сучий син, а не товариш!

– Сказав, що привіз тобі його, а ти тут мене обзиваєш. Он він на возі сидить, відпочиває під твоєю хатою, – показав батогом на передню підводу.

Ще не встиг він договорити, як Григорій скочив із воза і повернувся до батька, а той лише встиг хапонути легенями повітря та випустити свою палицю. З їхньої маленької хати, мов із рукавички, почали вибігати і дочка, і онучки, і Людмила з Вовчиком, і, звичайно ж, баба Проня. Цілували не тільки Григорія, а й Кирилові дісталося.

– Не проспав, значить, хлопців наших! Ну, молодець! Таке діло зробив! А за Гришку могорич приходь пити чи їсти, як сам захочеш. – Дід Сава тепер плескав по плечу товариша. – За все інше вибач, – посміхався крізь сльози.

– І ти на мене зла не тримай. Так язик сьогодні розгулявся, що я й спинити його не міг. – Дід Кирило просто був щасливий.

– Молодець, все правильно зробив. Чи ще хтось би так придумав? – дивувався Сава.

Через декілька хвилин у його дворі вже стояв гамір – збігалися сусіди, а Кирило, прив’язавши другого коня до своєї підводи, взяв курс на бригаду, бо коней там чекали, щоб возити з поля картоплю, якої в землі залишилося ще багато. Світило сонце, вітер ганяв по небу осінні хмари, біліли від заморозку невеликі луки біля річки. Кирило час від часу підганяв коня, а сам то посміхався, то хмурнів, пригадуючи вранішні події. «День усе-таки неабиякий! Може, і ніколи такого не було! Навоювалися, тепер допоможи їм Боже вдома знайти радість та звикнути до нового життя», – думав, пригадуючи тих калік, яких на оцих двох підводах порозвозив до рідних осель.

Фронтовики й далі поверталися групами, раділи своїй землі, цілували її, часом не до кінця вірячи в те, що це не сон, що страшна війна, яка випала на їхню долю, вже позаду.

Змінювалося село. Тепер чоловіків було видно скрізь: у бригаді, на полі, на вулицях, у дворах, біля колодязя. Раніше все це було дуже звичним, непомітним, а зараз – мало зовсім інший вигляд. Працюючи на городі чи у дворі, Мар’яна іноді ловила себе на думці, що вона придивляється до тих жінок, які тепер жили з чоловіками. Вони стали не так розмовляти, часто усміхалися, почали сторонитися вдовиних розмов. Мар’яна зрозуміла, що це була та заздрість, яку неможливо відігнати ні своїм розумом, ні хрестом. Знала, що все колись минеться, загоїться, як глибока рана. Але коли?

Працюючи по господарству в Анютиному дворі, бачила, як швидко йде робота в сусідки Ліди. Ще зовсім небагато часу минуло після повернення її Микити, а вже і в хліву почищено, і солом’яна стріха відремонтована, від поваленого паркана самі згадки лишилися, а нарубані дрова сохнули на осінньому сонці. Із городу Ліда більше не носила на своїй спині мішки з картоплею та буряком. Думалося різне і про свої роки, яких було ще не так багато, і про молоду душу, яка не знає, як жити без ласки, про дітей, яких не просто без батька виростити. Добре, що ще з цієї хати не виганяють. Але які не є хороші родичі, а догоджати все одно доводиться і плакати потихеньку серед ночі в подушку, щоб і сльози нікому не дошкуляли. Про що думати, що планувати, про що мріяти? Не було відповіді на ці питання ні в голові, ні в серці. Вона ще зовсім була не готова до такого нового життя.

– Мар’яно, чого ти така насуплена? Раніше я тебе такою ніколи не бачив! – якось спитав у неї Микита через паркан. – Коли роботи багато, то давай і я інколи допоможу, можу навіть зараз. Готуй пару мішків, і я перенесу вам картоплю з городу, а то дощ піде і все накопане змокне.

– Спасибі тобі велике. Бачиш, як війна розпорядилася – ні Федора в мене, ні товаришів його: Грицька та Петра, ні братів моїх: Мирона та Єгора, які обіцяли допомагати, коли хтось із війни не повернеться. Але й гадки не було, що жоден не прийде. На Тимофія вся надія, а його й досі немає. Часом відчай нападає, а коли на своїх хлопців погляну, трохи відпустить, бо підростають мої помічники. Та і врожай радує, у людей все повимокало, а в мене город високий, то все вродило. Не повіриш – картоплю вічками садили, тепер копати ще довго доведеться.

– Та я бачу, як Павло після школи все щось робить, ще й меншого підганяє. Роботящі хлопці ростуть. А скільки років помічнику твоєму? – Микита придивлявся, як той, почистивши в хліву, носив солому, щоб підстелити корові.

– Тринадцять тільки, а він усю чоловічу роботу давно робить. Інколи пожаліти його хочу, то він ще й сердиться.

– Тільки й хвалять Павла, а я, значить, поганий, – обурився Василько, вичищаючи лопату та свої чоботи після городу, де допізна копав картоплю.

– Тебе ж у дворі не було, то про тебе й не говорили, – виправдовувався Микита, посміхаючись. – На свої роки ти