Ганна Ткаченко - Спалені мрії

взагалі завзятий. А в школі як справи? Оцінки хороші отримуєш? Бо багатьох знаю, які на язик грамотні, а ні до роботи, ні до навчання не гожі, – брав Микита мішки та збирався на город. – То притих чому? – посміхнувся, придивляючись до Василька.

– Там нецікаво. Вони тільки букви вчать та писати починають, а ми все те давно знаємо. При німцях на печі за дві зими все вивчили.

Скривився та поглянув на сусіда, мовляв: а що, спитав? І поки той міркував, про що далі говорити, вирішив про війну щось новеньке взнати.

– А ви на якому фронті воювали? У яких військах? – отакої йому, ще й застиг на місці не моргаючи.

– Ти диви, солдат який! Чуєш, Мар’яно, які питання Василько ставить? А я думав – дитина.

– Та вони в мене напам’ять усі листи з фронту знали, які тільки до рук потрапляли.

– Невже? Не може такого бути! Коли зараз не розкажеш, не повірю.

Васько посміхнувся, розправив груди і з задоволенням почав про Корсунь-Шевченківську операцію – що з листів запам’ятав, а що від діда Сави чув. Відповідь була достойною. Навіть бувалий солдат задумався.

– Так, так… У школі за таку відповідь зазвичай п’ятірку поставлять. Але це більше на повідомлення по радіо схоже, насправді не так воно було. Зовсім не так. Ось буде неділя, тоді я виберу час і все тобі розкажу. А зараз ходімо зі мною, будеш картоплю в мішки накидати, а я переноситиму.

– Тоді і я з вами хочу, – поспішав і Павло за ним.

Мар’яна тільки глянула їм услід і подумала: як же їм батька не вистачає… За чужим і то біжать, а якби свій прийшов… Вона вже часто бачила Федора і на городі, і у дворі, інколи навіть поряд – на твердому і тісному полику. Струсоне все тіло невидима сила, а потім розіллє у грудях щось солодко-пекуче. Розуміла, що ввижається, а сама майже щодня шукала його очима біля цієї хати. І так їй ставало добре, ніби й не сама, ніби й він десь поряд ходить.

У цю мить дивилася на своїх синів та раділа, але не встигла та коротка радість ще й душу зігріти, як за нею примчали неприємності. Ще тільки перший мішок приніс Микита, як вискочила його дружина зі своєї хати:

– Чого це ти на Мар’яниному городі пораєшся? Чи в тебе вдома роботи мало? Чи свої діти гірші? – здається, у неї вже накипіло.

Не даючи сказати слова ні Микиті, ні Мар’яні, продовжувала кричати далі все голосніше:

– Заходь у хату, кому сказала! Я вечерю йому варю, а він у цей час на сусідок задивляється! Їх тут таких багато, то тепер із дому тікати будеш, чи що?

Як не намагався Микита вставити хоч слово, але не встигав за нею.

– А ти чого стала? – розвернулася в Мар’янин бік. – Робила раніше сама всю роботу, то й далі роби чи нежонатого шукай, а Микиту мого не чіпай, я чотири роки його виглядала і не винна, що ваші не поприходили, – із крику перейшла на голосіння, а потім, мов мала дитина, жалібно скрививши рота, почала плакати.

– Кидай все і йди додому, ревнує вона тебе, – зробила такий висновок Мар’яна. – Може, правильно й робить. Нас дійсно багато, усім не допоможеш. Йди, заспокой Ліду, а ми й самі перенесемо, до морозів ще далеко, спішити нікуди, – говорила Мар’яна, збираючись з мішками на город сама.

– Чи ти дурна, Лідо, чи сказилася! Я ж просто по-сусідськи хотів. Роботи багато в них, от і думав…

– Звідки мені знати, що ти там думав? У нас теж не менше, але ти їхню роботу бачиш, а свою – ні, з іншими розмовляєш, а зі мною і говорити тобі нема коли. А я тебе щодня і щоночі виглядала! Бога молила!

– Досить тобі, завела, – обурився Микита, та все ж, обійнявши її, повів до хати.

А Мар’яна з Васильком та Павлом носили картоплю: хто – мішком, хто – відром, аж до самої темряви, бо підганяли осінні дощові хмари.

Наступного вечора пішли працювати на свій город, який навпроти діда Сави. Побачивши їх, дід вивів на допомогу майже всю свою сім’ю. Спішила до них і Горпина Петрівна. Такою компанією добре справилися, не все прибрали, але більшу частину точно. Коли почало смеркатися, підоспів і Григорій, якраз з поїзда додому йшов. Він переніс усю викопану картоплю на своїх плечах.

– Ну що, Мар’яно, гуртом добре й батька бити! Сьогодні це про нас, – радів дід Сава, потираючи руки. – А завтра заходь дорогу Грицьку моєму і всій його сім’ї гладити, чаю поп’ємо, може, і до чаю мої дівчата щось придумають.

– А що, вже додому поїдуть? – вмить пропав її настрій.

– Григорій і відпочити не встиг, – продовжував дід. – Правда, відпочивати він ще не починав, бо тільки з фронту – і одразу за роботу взявся. Спішить. У комуналці кімната порожня стоїть поряд з їхньою, то він зайняти хоче. Сім’я, яка там жила, вся загинула, та й по роботі, може, якісь зміни будуть, – здається, збирався щось по секрету розповісти, але хотів, щоб Гриць не почув. – Думав, не говорити,