Пауло Коельо - Заїр

потрібне для життя протягом одного дня. Дозволити, щоб Енергія Любові струменіла вільно, ззовні всередину, із середини назовні.

Новий тріск, у кризі з’являється розколина, проте я знаю, що досягну успіху, бо я легкий, легесенький, я міг би пройти навіть по хмарі й не впав би на землю. Я не несу на собі вагу слави, історій, які вже розповів, і тих, які збираюся розповісти, – я прозорий, я дозволяю, щоб сонячні промені проходили крізь моє тіло й освітлювали мені душу. Я знаю, що в мені існує ще багато темних зон, але наполегливість і мужність допоможуть мені їх очистити.

Ще один крок, і я згадую про конверт, який лежить на моєму столі. Незабаром я відкрию його й, замість іти по кризі, вийду на дорогу, яка приведе мене до Естер. Я прийду до неї вже не тому, що хочу мати її поруч, вона цілком вільна залишатися там, де вона є. І не тому, що вдень і вночі переді мною бовваніє Заїр; любовна, руйнівна одержимість, схоже, мене покинула. Не тому, що я звик до свого минулого і палко прагну повернутися до нього.

Ще один крок, ще один тріск, але я вже майже дійшов до рятівного краю.

Я відкрию конверт і зустрінуся з нею, бо, як каже Михаїл – епілептик, ясновидець, гуру з вірменського ресторану – цю історію треба закінчувати. Тоді, коли все буде розказане й переказане багато разів, коли місця, які я відвідав, хвилини, які пережив, кроки, на які наважився через неї, перетворяться на далекі спогади, то залишиться тільки чиста любов. Я більше не відчуватиму, що чимось їй зобов’язаний, не думатиму, що потребую її, бо тільки вона спроможна мене зрозуміти, бо я звик до неї, бо вона знає мої вади й мої переваги, знає, які грінки я полюбляю з’їсти перед сном, знає, які міжнародні новини хочу я подивитись по телевізору, коли прокидаюся, знає неодмінні маршрути моїх ранкових прогулянок, знає книжки з практики стрільби з лука, в які я полюбляю зазирати, знає, по скільки годин я просиджую перед комп’ютером, знає, який мене опановує гнів, коли служниця кличе мене по кілька разів, повідомляючи, що обід уже на столі.

Усе це відійде. Залишиться тільки Любов, яка рухає небом, зорями, людьми, квітами, комахами і примушує всіх ходити по тоненькій і небезпечній поверхні льоду, наповнює нас радістю й страхом, але все наповнює змістом.

Я ставлю одну ногу на кам’яний мур, назустріч мені простягується рука, я вже на безпечній твердій поверхні, і Марі допомагає мені відновити рівновагу й ступити вниз.

– Я пишаюся тобою. Я б ніколи на це не зважилася.

– Думаю, якийсь час тому я також не наважився б – адже це схоже на дитячу, безвідповідальну, непотрібну витівку, позбавлену будь-якого практичного сенсу. Але я відроджуюся і мушу ризикувати.

– Ранкове сонце впливає на тебе добре: ти говориш, як мудрець.

– Мудреці не роблять того, що я тільки-но зробив.

Мені треба написати важливу статтю для журналу, з яким я спільно маю великий кредит у Банку Послуг. У голові в мене вирують сотні, тисячі ідей, але я не знаю, які з них заслуговують на мої зусилля, мою зосередженість, мою кров.

Зі мною це не вперше трапляється, але думаю, я вже висловив усе найважливіше, а тепер втрачаю пам’ять, забуваю, хто я такий.

Підходжу до вікна, дивлюся на вулицю, намагаюся переконати себе, що я чоловік професійно реалізований, мені немає потреби братися за щось іще, я можу відійти від світу й оселитися в будинку в горах і провести решту життя, читаючи, гуляючи, розмовляючи про смачні страви та про погоду. Кажу собі й повторюю, що я вже досяг того, чого не досяг жоден письменник – мої твори опубліковані майже всіма мовами світу. Навіщо ж мені сушити голову над простим текстом для журналу, хоч би яким він здавався мені важливим?

Заради Банку Послуг. Я справді повинен щось написати, але що я зможу сказати людям? Щоб вони забували ті історії, які їм розповідали, й ризикували трохи більше?

Усі вони можуть мені відповісти: «Я людина незалежна й роблю, що хочу».

Щоб вони дозволили Енергії Любові циркулювати вільно?

Вони мені скажуть: «Я люблю. Я люблю все більше», так ніби любов можна виміряти, як ми вимірюємо відстань між рейками на залізницях, висоту будівель або кількість дріжджів, потрібних для того, щоб виліпити з тіста колобок.

Я повертаюся до свого письмового столу. Я вже відкрив конверт, який залишив мені Михаїл, я знаю, де тепер Естер, і мушу з’ясувати, як туди добутися. Телефоную йому й розповідаю, як ходив по кризі фонтана. Ця історія йому вельми до вподоби. Я запитую, що він робитиме ввечері, відповідає, що піде кудись із Лукрецією, своєю коханою. Чи можна мені запросити їх на вечерю? Сьогодні ні, але наступного тижня, якщо матиму бажання, ми кудись виберемося разом із їхніми друзями.

Я відповідаю, що наступного тижня мене запрошено на дискусію, яка відбудеться у Сполучених Штатах. Я не кваплюся, відповідає мені він, у такому разі зустрінемося через два тижні.

– Ви, певно, чули Голос, який наказав вам піти по кризі, – сказав мені він.

– Я не чув ніякого Голосу.

– Тоді навіщо ви це зробили?

– Бо відчув, що повинен зробити це.

– Що ж, це інший спосіб почути Голос.

– Я побився об заклад із самим собою. Якщо мені вдасться перейти по кризі, я готовий. І думаю, що я готовий.